2

Назар

Є речі які робиш не думаючи.

Прийти о сімнадцятій п’ятдесят. Закурити під навісом — одну, рівно одну цигарку. Подивитися як гасне жар. Загасити об бляшанку. Зайти.

Назар робив це щодня вже пів року і щодня це працювало. Ритуал.

Сьогодні він закурив другу.

Не тому що хотів. Просто перша скінчилася а він ще не був готовий заходити,. за дверима лежала записка і сьогодні він чомусь зволікав.

Дурниця. Він і раніше читав записки. Пів року читав. Нічого особливого.

Він загасив другу і зайшов.

Кав’ярня о шостій вечора пахла інакше ніж вночі. Вдень тут лишався запах людей — кави, чужих парфумів, чиїхось вологих курток. До півночі це вивітрювалося і лишалося своє: полин, кориця, старе дерево і щось ще чому Назар не знав назви але впізнавав одразу. Запах місця яке живе.Він скинув куртку. Привітався з Шефом — той скрипнув із свого кутка«бачу, рахую, не заважай».

Записка лежала під склянкою.

«Лісовик Іван з’їв останні булочки з чортополохом. Я йому сказала що зранку це шкідливо. Він сказав що він лісовик. Я не знайшла контраргументу. Замов ще чортополох і побільше. — Ю.»

Назар прочитав. Усміхнувся — сам не помітив як.

Він узяв ручку.

«Чортополох замовлено. Іванові скажи що “я лісовик” це не медична довідка. Хоча з ним не посперечаєшся я пробував. — Н.»

Поклав під склянку.

І подумав що «Ю.» — це, напевно, скорочення від якогось імені. Юля, може. Або Юліана. Або взагалі Юхимія — в Чорторийську таке буває, місто ж з характером.

Він не питав. Вона не питала. Так само як він не питав у неї чому вона бачить нечисть — а вона явно бачила, він знав це по тому як вона писала «для невидимих гостей» без жодного здивування в інтонації.

Деякі речі не потребують пояснень. Просто є — і добре.

***

Нічна зміна починалася спокійно.

О сьомій прийшов перший нічний відвідувач — Гріша, дідько з третього мікрорайону, програв минулого тижня моровику в карти і тепер ходив похмурий як осіннє небо.

— Молоко з полином, — сказав він плюхаючись на табурет. — І не кажи мені що це шкідливо.

— Я нічого не кажу, — сказав Назар.

— Усі кажуть.

— Я мовчу.

Гріша подивився на нього з підозрою — звик що люди люблять зловтішатися — і заспокоївся.

Назар поставив молоко. Полин додав сам, на око, правильну кількість — не більше і не менше ніж треба щоб заспокоїти але не присипити. 

— Знову все програв? — запитав він.

— Ні. — Пауза. — Може трохи.

— Гришо.

— Він жулик! Моровик жулик за визначенням, це в нього в природі!

— Тоді навіщо грати.

Гріша уткнувся в молоко і замовк.

Назар витер стійку і не ліз більше з балачками.

***

О дев’ятій прийшла Баба Яга.

Не та Баба Яга з казок — та була значно старша і з власним транспортом. Ця — Ядвіга Омелянівна, на вигляд років сімдесят, у пальті кольору мокрого асфальту, з торбою з якої завжди стирчало щось підозріле. Сьогодні — пучок сухої трави і чиясь парасолька.

— Назарику, — сказала вона сідаючи, — а де та дівчина твоя денна?

— Вона не моя, — сказав Назар. — І вже пішла. Денна зміна давно завершена.

— Я знаю що денна. — Ядвіга Омелянівна поклала торбу на сусідній табурет з таким виглядом ніби та теж замовляла каву. — Цікава дівчина. Бачить добре.

— Бачить.

— І не лякається. — Вона схвально покивала. — Це рідкість. Зазвичай або бачать і бояться, або не бачать і не бояться. А щоб бачила і не боялася — це характер треба мати.

Назар поставив перед нею чай — вона ніколи не пила каву, казала що від неї в неї летять іскри буквально, і це не метафора.

— Чого питаєте, — сказав він.

— Так просто. — Ядвіга Омелянівна подула на чай. — Цікаво просто. Ти з нею розмовляєш?

— Пишемо записки.

— Записки, — повторила вона таким тоном ніби він сказав «ми спілкуємося через сигнальні вогні на даху». — Назарику. Ти живеш в одному місті. Працюєш в одній кав’ярні. І пишеш записки.

— Різні зміни.

— Можна прийти раніше.

— Можна, — погодився Назар і пішов протирати кавомашину яка не потребувала протирання.

Ядвіга Омелянівна дивилася йому в спину з виразом людини що бачила багато дурнів але кожен новий все одно дивує.

З кутка скрипнув Шеф — тихо, майже непомітно. Назар не обернувся.

Він знав що Шеф думає. Шеф думав це вже кілька місяців. І Ядвіга Омелянівна думала. І Лісовик Іван напевно думав — між булочками з чортополохом.

Всі думали одне й те саме.

Назар теж думав.

Але думати і робити — різні речі. 

Він взяв чисту ганчірку і перейшов до чайника.

***

О першій ночі, коли кав’ярня майже спорожніла і лишився тільки Гріша що задрімав над третьою чашкою, Назар узяв новий клаптик паперу.

Він хотів написати про те що замовив чортополох —але згадав що уже написав про це. Хотів написати що Ядвіга Омелянівна питала про неї — але це було б дивно. Хотів написати…

Він подивився на папір.

Написав:

«Місяць сьогодні повний. Видно навіть крізь хмари — якщо знаєш куди дивитися. — Н.»

Перечитав.

Це не було про каву. Це не було про роботу. Це взагалі ні про що конкретне.

Він не закреслив.

Поклав під склянку.

Пішов будити Грішу — бо дідьку вже час додому, жінка чекає.

А на столі під склянкою лежав папір з місяцем. І гілочка розмарину яку Назар поклав поруч — просто так, бо пахне добре і взагалі.

***

Записує Домовик. Сторінка п’ята. Олівцем — бо це поки що чернетка.

Подія: хлопець написав про місяць. Без приводу. Без робочої необхідності.

Поклав розмарин.

Оцінка: це вже не про каву.

Що робити: офіційно — нічого. Неофіційно — можливо трохи не заважати.

Прокляття Христі. Статус: неактивне. Перевірено тричі. Поки — неактивне.