1

Юля

Є речі які я знаю про себе точно.

Перше те що я не жайвір. Взагалі. Від слова «зовсім».

Друге,я чую речі яких не чують інші люди. Ні, не голоси — я нормальна, дякую. Просто іноді кавомашина буркоче «і що ти на мене так вилупилася» і я розумію її буквально. Іноді чайник свистить. Іноді в кутку за шафою щось дрібне і старе зітхає так що стає шкода — хоча я не знаю кого більше.

Мама каже це від перевтоми. Я не сперечаюся. Мама завжди права.

«Молоко і Полин», цілодобова кав’ярня на вулиці Соборній, Чорторийськ. Місто яке я знаю з народження — кожну тріщину в асфальті, кожен жовтий маршрутний автобус що запізнюється рівно на три хвилини, запах цукрового заводу коли вітер з півдня. Своє місто. Рідне. Те саме де я вчилася в школі, мріяла звідти втекти і таки не втекла — бо куди їхати коли насправді нікуди не тягне.

І якось опинилася тут — за стійкою, з кавомашиною на ім’я Марта і старим Шефом що веде якийсь свій облік.

Шеф — це взагалі окрема тема. Маленький, з вусами що живуть своїм окремим від обличчя життям, у картатій жилетці з різними ґудзиками. Я його перший тиждень не бачила взагалі — тільки чула скрипіння з кутка і думала що це паркет. Потім він висунув голову із шафи і суворо сказав що я неправильно тримаю портафільтр.

Я навіть не злякалася. Просто перехопила портафільтр.

Він кивнув і заліз назад.

З тих пір ми не часто бачилися.

***

Першу записка залишив напарник.

Я прийшла о шостій ранку — туман, жовтий ліхтар, Марта холодна і обов’язково треба погладити по боку перш ніж вмикати, інакше вона плюється, — і побачила під склянкою з ложечками клаптик паперу.

Я вирішила що це від Шефа. Він іноді лишає списки — «замовити полин», «перевірити чайник», «Оксана знову переплутала сіль з цукром скажи їй».

Але почерк був не його.

Рівні літери з гострими хвостиками. Ніби людина поспішала але не дозволяла собі неохайності.

«Кавомолку не бити. Вона старша за тебе і має характер. — Н.»

Я подивилася на кавомолку. Кавомолка подивилася на мене — ну, не буквально, вона не має очей, але відчуття було саме таке.

— Ти що комусь наябіднічала? — запитала я.

Кавомолка мовчала.

Я взяла ручку і написала на звороті:

«Якщо бурчить — значить жива. Ми порозуміємося. — Ю.»

Поклала назад під склянку.

І пішла варити каву.

Це був, якщо чесно, найнормальніший початок робочих стосунків у моєму житті. З людьми зазвичай все складніше.

***

Людину яка підписувалася «Н.» я не бачила.

Це взагалі була дивна ситуація яку я спочатку не осмислила до кінця.

Денна зміна — моя.

Нічна — його.

Ми розминалися на якісь пів години і жодного разу не перетнулися. Я приходила о шостій ранку — він вже пішов. Я йшла о шостій вечора — він ще не прийшов.

Шеф на моє запитання «а хто нічний» відповідав «не твоє діло», ну і ладно

Тому я знала про «Н.» тільки те що він:

Не б’є кавомолку — і від інших вимагає того ж. Замовляє правильний полин — не аптечний, а той що з ринку у бабці Горпини. Залишає кухню чистішою ніж я — що мене одночасно вражає і трохи дратує. І пише записки з гострими хвостиками на літерах.

Все. Більше нічого.

Цілком достатньо щоб скласти думку про людину. Відповідальний, акуратний, лаконічний. Мабуть зануда. Мабуть із тих хто розкладає речі по кольорах, і носить підписані труси відповідно дня тижня.

Зануда, все-таки констатувала і заспокоїлася.

Це була моя перша помилка.

***

Записки продовжувалися.

«Новий сироп на полиці зліва. Не той що справа — той для спеціального меню.»

Я не питала. Але поставила поруч запитальний знак на стікері.

Наступного ранку під стікером з’явилося:

«Для гостей з нічної. Шеф знає.»

Я подивилася на шефа, той в кутку заповнював журнал.

— Ясно, — сказала я. — Спецменю. Нормально. Все нормально.

Марта буркотнула щось схоже на «ти швидко вчишся».

***

Десь на другому місяці я зловила себе на тому що чекаю на записки.

Не те щоб прямо чекаю — просто коли їх нема то перший ранок якийсь порожній. Ніби прийшла на роботу а кавомашина не на місці. Технічно все є — кава є, ложки є, Шеф скрипить у кутку, — але чогось не вистачає.

Це мене насторожило.

Я провела внутрішнє розслідування.

Висновок: мені просто подобається читати. Взагалі. Будь-що. Навіть етикетки на пляшках. Записки це просто текст. Нічого особистого..

***

На третьому місяці він написав, що рекомендує щось малювати на каві, можна і місяць.

Того ранку я вперше намалювала місяць на капучино — гострий ріжок, молодий, і студентка сфотографувала й поставила в інстаграм.

Записала в нотатки: Місяць. Його ідея. Але мені теж подобається.

Потім подивилася на нотатку і видалила.

***

О дев’ятій прийшла Люба — секретарка з міської ради, наш найстабільніший ранковий відвідувач після Дімки. Подвійний еспресо, обличчя людини що вже програла день хоча він ще навіть не почався.

— Він знову не написав, — повідомила вона замість привітання.

— Доброго ранку, Любо.

— Яке добре ранок. Він не написав.

Я поставила варитися її еспресо.

— Скільки днів?

— Три.

— Ви посварилися?

— Ні. — Вона подумала. — Можливо. Я сказала що він неправий. Але ввічливо.

— Любо. «Ти не правий» це не те що хоче почути чоловік.

— Але це правда.

— Правда і те що вогонь гарячий але руку в ньому не тримають.

Вона забрала каву з виглядом людини що отримала пораду яка їй не сподобалася але яку вона запам’ятає.

Я витерла стійку.

***

Опівдні зайшов Лісовик.

Я вже знала що він лісовик, хоча перші два тижні я думала що це просто дідусь з дивними очима і звичкою нюхати всі рослини на підвіконні. Потім він попросив «того що для лісових» і подивився на мене так ніби перевіряв реакцію.