Частина 4 та «кінець історії»

Кавомолка засичала… і стихла.

Десь за дверима хтось тихо насвистував стару мелодію. 

Може, вітер. 

Може, хтось інший.

У місті над дахами прокочувалась важка тиша, а в середині кавʼярні уже збиралися перші відвідувачі.

І в цьому світлі кавʼярня здається чимось іншим—не просто непримітним закладом, а сторожовою заставою між двох світів.

Немає різниці скільки разів день і ніч міняються місцями, «Молоко і Полин» лишається тим самим

Юля приходить о шостій ранку, як завжди.

В кавʼярні пахне ніччю, трохи тютюном і недопитим «молоком і полином». На барній стійці лежить записка.

«Вона не ображається, вона просто демон. Але я розберуся. — Н.»

Юля хмикає. Пише відповідь на звороті, дрібним почерком:

«Тоді скажи їй, хай не стежить за мною через кавову машину. Вона бурмоче щось незрозуміле. — Ю.»

І кладе записку під склянку з ложечками.

Увечері приходить Назар, з туманом і знову він смалить цигарки. Двері кавʼярні скриплять, ніби старий кіт, що не хоче впускати нікого всередину. На барі — нова записка. Назар читає і усміхається.

Пише:

«Вона не стежить. Вона просто слухає. Їй цікаво, як ти бурчиш на студентів і співаєш, коли думаєш, що сама. — Н.»

І залишає її поруч із новим стаканом.

Юля зранку читає, ловить себе на думці, що хоче почути, як говорить той хто пише ці записки. Просто голос. Без імені, без обличчя — лише тембр. Але замість того бере ручку:

«Вона бурчить, як кіт, добре що не кусається. — Ю.»

Щоранку й щоночі «Молоко і Полин» було схоже на двох живих істот, що шепочуться крізь склянки, ложки, гул старої кавомолки. Кавʼярня тепер пахла не просто кофеїном, а очікуванням чогось.

Назар, після третьої ночі, зізнався у записці:

«Кавомолка не кусається. Вона просто ревнує. Вона знає, що ти їй подобаєшся. — Н.»

Юля відписує ранком:

«О, чудово. Мене ревнує техніка. Чекаю, коли чайник зізнається у коханні. — Ю.»

Назар в свою зміну відпише:

«Не провокуй. Він гарячий. — Н.»

«Я гарячіше. — Ю.»

«Перевіримо. — Н.»

І хоч вони обидва лиш жартували , між ними вже ходив електричний струм, як ото блискавка у старій лампі.

А домовик лиш хитро  усміхався в темряві: це старомодно, безсмисленно, але неймовірно чарівно.

І в ту мить кавомолка коротко гикнула, немов підтвердила.

З того дня кав’ярня почала дихати інакше.

Запах кави змішався з іншим запахом, ще не відомим.

Було то десь під самий листопад, кінець деної зміни. Юля закривала зміну, розмовляла сама з собою, як завжди:

— Так, кавомолка — живи. Посуд — на місце. Ложки — не тікайте, я вас бачу…

Вона зайшла в комору, щоб наостанок перевірити запаси полину і кориці, і щось там сталося в неї.

Хрясь.

Гуркіт.

Тиша.

Я чесно думав — знову щось упало з полиці. Не втрутився, бо зазвичай вона сама все лагодила. Та цього разу тиша.

Глуха, підозріла.

Назар прийшов трохи раніше — у куртц  вологій від дощу, і з тим лицем, яке ніби все бачило й ні в що не вірить. Зайшов, зняв капюшон, хотів узяти журнал і побачив, як із комори виходить дівчина.

— Ти хто? — запитав він, трохи різко.

Вона стоял  блід  в його фартусі, з розпатланим волоссям і легким запахом кориці.

— А ти? — відповіла, стискаючи рукою голову. — Ти здається в нічну зміну працюєш?

— Назар.

— Юля.

І тут вони обоє зависли.

Ті самі «Ю.» і «Н.» з записок.

Двоє людей, які пів року жартували одне з одним на папері, думаючи, що спілкуються з кимось «свого кола».

Тиша. Момент, коли навіть кавомолка не гуде.

І цей погляд — прямий, теплий, ніби весь Морок у місті на мить відступив, звільнивши простір тільки для них.

Вона сміється перша — коротко, нервово, з полегшенням:

— О, Боже… то ти не Наталка.

— А ти не Юрій, — киває він.

— Ну…

Назар усміхається — вперше за весь цей час, не сумно, не криво, а посправжньому.

І тоді світ, здається, клацнув. Як вимикач. Як клямка, що довго не піддавалась.

Вулиця за вікном освітилась. Морок тихо відступив, ніби визнав поразку.

Я звісн  стою у своєму кутку, лиш спостерігаю. Домовики в такі моменти не втручаються. Ми просто ставимо галочку в бухгалтерії:

«Подія: зустріч двох дурнів. 

Наслідки: невідомі, але, схоже, фінал близько.»

А мені залишається лиш сьорбати своє вечірнє молоко.

—Проведи дівчину на маршрутку, бо знову запізниться.

І вони пішли. Двоє під однією парасолею, поміж калюжами й жовтим світлом ліхтарів.

Вона крокує то спіткнеться, то сміється.

Він мовчить, але час від часу зупиняється, щоб чекати.

І якось само собою виходить, що він бере її під лікоть, і вони вже йдуть обіймаючись.

Я то з вікна дивився, бо в мене там місце спеціальне, для контролю персоналу так би мовити.