Частина 2

Мене не цікавлять ваші тік-токи, ваші новини чи ваші політичні інтриги. Мене цікавить облік. А він ведеться з мого Офісу. Це стара, дубова шафа в кутку кавʼярні, накрита плетеною серветкою. Кав’ярня — це бізнес, і навіть якщо тут заходить Дідько по лате, порядок має бути.

Я сиджу тут, невеликий, але вагомий, зі своїми закрученими вусами та в жилетці, яка не пом’ялася навіть під час навали офісних працівників. У моїй обліковій книзі — записи, які не покажеш податковій: «Списано на примарний пил», «Збитки від розмаху крил архангелів».

Я бачу все. І те, як Морок відповзає у щілини, коли сходить сонце, і те, як Юля ігнорує мої негласні інструкції.

06:15. 

Ранком інвентаризація

Сьогодні, 15-те жовтня. Місто наше прекрасне Чорторийськ (бо завжди є щось світле, і завжди є якась гора проблем), було знову закутане в туман, що пах прілим листям, дощем, і жомом з цукрового заводу. 

Я вже був на місці, пив свій охолоджений молочно-полиновий чай, коли двері відчинились. У «Молоко і Полин» увірвався не ранок, а потік, наповнений ароматами бензину, мокрого асфальту та чимось... чистим. Це прийшла Юля.

Вона — це тиха але балакуча до біса катастрофа. Зріст 165 см, вага, про яку я не питаю, щоб не втручатися в людські справи, але видно, що вона худенька, мов та лозинка. Волосся — шоколадного кольору, завжди зібране у низький хвіст. Сіро-зелені очі, обрамлені коричневою, квадратною оправою (зір -2, я це записав).

Вона була вбрана у свою любіму уніформу: чорна кофта оверсайз із жовтою емблемою Бетмена (наче тут він їй допоможе!), сині джинси, чорно-білі кеди. Мінімум косметики. Вона як зелений чай без цукру — чиста сутність.

Юля скинула куртку і навіть не встигнувши увімкнути світло, звернулася до мого буфету:

— Доброго ранку, Шефе. Ви вже аналізуєте фінансову звітність? Чи не могли б Ви перестати переставляти пакетики з цукром у шафі? Я сама знаю, де їм краще лежати.

Я відповів нетерплячим, скрипом стільця. Це означало: «Я займаюся важливими справами. І я не рухав твої пакетики. Приступай до роботи!»

Вона зітхнула і усміхнулася — іронічно, але тепло. Ввімкнула освітлення. У «Молоко і Полин» денне світло завжди виглядало як старий, керосиновий ліхтар.

Вона підійшла до кавомашини, запустила її, і повернулася до своєї улюбленої жертви.

— Ну що, тракторе з передінфарктом, готовий сьогодні не розвалитися?

Кавомолка, мій вірний свідок минулих епох, загуркотіла у відповідь, наче вантажівка, що застрягла у багнюці.

— Нормально, — Юля кивнула. — Я теж себе сьогодні так почуваю.

Я занотував: «Ю. Діалог із технікою: Зафіксовано. Рівень сарказму:Стабільний».

07:00. Перші гроші (клієнти то биш)— зранку вони приходять завжди одні й ті самі.

Першим Дімка, студент. Очі, мов два ґудзики на старому пальто. Від нього віяло недосипом і гуртожитком.

— Мені американо без молока, — промимрив він.

Я в своєму кутку вже звик до цього балбеса.

— Це як борщ без буряка. Може сьогодні щось інше спробуєте? — Юля налила каву, не дивлячись на нього.

Дмитро лише смикнув плечима. Але коли Юля подала горнятко, я знову побачив цю маленьку, але стійку магію. На майже пласкій поверхні напою з’явилася піна — тоненька, як мереживо, але чітка, у формі півмісяця.

Юля наче нічого не помітила, але я знаю, що вона це відчуває. Я знаю, що це відповідь на Назарове нічне дзвенькання ложками. Вони ніби спілкуються магією, як діти, що кидають одне в одного сніжки.

— Це не робота, це — дитячий садок через дорогу від дурдому, — проскрипів я записуючи в журнал: «Капучіно. Піна-півмісяць».

09:30. 

Морок ховається десь під шафу з книгами. Заходять офісні мученики, кур’єри, що кричать у телефон про нову адресу.

Ось зайшла Люба, секретарка з нотаріальної контори. Звичайна, нічого особливого. Але за нею, я бачу, в'ється тонкий, майже прозорий шлейф нудьги та нещасливого кохання. У нас це популярна проблема.

Вона замовляє лате, і Юля малює на піні сердечко. Не спеціально. Руки самі.

Я скрипнув. Це вже занадто! Тут, у нас, наївна романтика заборонена!

Юля кидає на мене погляд, а потім повертається до Люби.

— З Вас 55 гривень, — каже Юля, а потім тихо, так, що чую лише я і Любин шлейф нудьги, додає: — Сьогодні не пишіть йому. Просто забудьте.

Люба здригається, киває головою і  виходить, наче скинула з себе 5 кілограмів проблем.

Я занотував: «Ю. Перевищення повноважень: Спроба психологічної допомоги. Але +10 балів за ефективність».

12:45. 

Юля працює з автоматичною грацією. Вона перевертає тістечка на вітрині — булки з чортополохом і яйцем (для тих, хто хоче гостріші відчуття), трубочки з масляно-полиновим кремом (хіт сезону) і печиво зі звіробоєм (від поганих снів).

Дрібний дощ барабанить по вікнах. Старі ліхтарі, що стоять у дворику біля ломбарду, час від часу блимають, наче намагаються підморгнути Мороку, що причаївся.

У цей момент зайшла мама з дитиною, яка бачить забагато. Я вже знаю цю пару.

— А що таке полин? — запитує дитина.

Юля відповідає як стара бабка:

— Це трава, яка захищає від нечистої сили.

Я вже не скриплю, я починаю постукувати своєю обліковою книгою об стінку буфету. Бах-бах-бах. 

«Юля! Бізнес! Гроші! Мовчи!»

Юля, відчувши мій бухгалтерський гнів, швидко виправляється:

— Але не хвилюйтеся! У наших трубочках він дуже смачний і чарівний!

Мама з дитиною сідають. Я бачу, як дитина дивиться прямо на мене. Я, звісно, відводжу погляд. Не люблю, коли мене бачать. Я тут Шеф-босс-патрон, а не атракціон.

15:30.

Осінній туман перетворює наш дворик на декорацію до чогось важливого. У кав’ярні стає густо. Густо від запахів, від кави, від невисловлених думок.

Зайшов Професор. Він сьогодні розмовляє з тінню довше, ніж зазвичай.

— Ти бачиш, сьогодні вони ближче, — шепоче він у порожнечу.