Частина 1

Є речі, які не по бачити при денному світлі.

А є речі, які навпаки видно лише в темряві.

Наше містечко — одне з тих дивних місць, де обидва твердження правдиві.

Тут за кожним рогом — чудеса.

Іноді життя тече тихо, майже непомітно, як струмок під кригою.

А іноді лупить хвилею, що зненацька падає на голову перехожому плакатом із надписом:

«Акція на лате -50% у свою кружку. Після півночі трубочка з масляно-полиновим кремом безкоштовно.»

Я ж звичайний, середньої руки домовик із міста. Колись я жив у старому гуртожитку педінституту — тримав дисципліну, стежив, щоб студентки не викликали чорта раніше сесії. Потім часи змінились. От тоді я й подумав: чого б не відкрити кав’ярню?

Так з’явилося «Молоко і Полин».

Заклад, скажу вам, чесний.

Морок— от в чому секрет.

Він у повітрі, у звуках, у запахах цього міста.

Він не злий і не добрий — просто є.

Як кіт, що спить, але одним оком все одно за тобою стежить.

Морок накладає ілюзії.

Тонкі, майже непомітні, але надійні.

Завдяки йому вдень люди бачать у нашій кавʼярні звичайних відвідувачів — вчителів, курʼєрів, програмістів, мам із колясками.

А вночі…вночі приходять мої старі знайомі. Хтось рогатий, хтось слизький, а дехто настільки древній, що навіть у списках потойбічних уже числиться «на пенсії».

Лише одиниці бачать те, приховане. 

Кав’ярня стоїть у дворику між перукарнею «Люкс» і ломбардом.

Тут пахне всім одночасно — бензином, дощем, хлібом, котами, шаурмою і димом від листя. І тим самим фірмовим полиновим кремом. 

А працюють тут двоє людей.

Юля, денна бариста, приходить ще до сходу. Маленька, худенька, але вперта. Така, що навіть примари не перечать. Працює спокійно, ніби все життя варила каву янголам. Любить тишу, але з нею навіть тиша починає ділитися історіями.

Назар — нічний. З ним інша розмова. Гарний, як з реклами трусів. Мовчазний, у погляді — хтозна-що. Пахне димом і втечею. Ніхто не знає, що він тут робить, але він варить нічну каву так, що навіть чорти лишають чайові.

Вони не бачаться бо так уж зміни випадають, що я приймаю одну зміну в одного і відаю зміну іншій, замкнуте коло. І все б було добре, якби не оці їхні записки.

То Юля напише: 

«Не бий кавомолку, вона старша за тебе».

То Назар відповість:

 «Якщо бурчить — значить, жива».

Я звісно читаю все, бо маю право. Я ж тут головний дух, не якийсь там менеджер. І що скажу вам — пахне між ними не лише кавою і полином. Пахне тим, з чого починаються проблеми — людським коханням.

А коли воно з’являється у місці, де збирається всяка чортівня, то або буде феєрверк, або ремонт за мій рахунок.

І що цікаво — від того дня, як Юля вперше зайшла в «Молоко і Полин», на каві стала з’являтись пінка у формі місяця. А як Назар — то ложки почали дзвеніти самі собою, навіть коли я їх не чіпаю.

Скажеш збіг?

Та ну.

Я старий бачив, як зі щілин у підлозі вилізала темрява й сідала пити чай.

От і дивлюсь я, як це все зріє. Дощ стікає по вікнах, туман шепоче під дверима, а я розмішую в кухлі молоко з полином і думаю: 

«Ну що, знову прийдеться шукати нових працівників...»

Так і живемо.

Під мороком, з запахом кави, та молоком з полином.

Дехто думає, що це просто кавʼярня.

Але я, старий домовик, знаю це не просто місце. 

Тут усе справжнє і водночас — брехня.

І хто здатен розрізнити — тому кави безкоштовно.