Свєтка

—Я далі так не можу! — замість звичного «Привітики!» виголосила Свєтка, гупнувши сумкою об стіл, що усі її «нутрощі» випали гуртом. А еспрессо мало не вилилося з маленької білої філіжанки. Всілася. Напружена, знервована і зла.
Хоч сірники запалюй.
Не пам’ятаю, коли востаннє її такою бачила.

— На силу божу, Свєт, розказуй, а то ж мене зараз теж знесе твоєю хвилею!— кажу їй, бо треба розрядити напругу. Не кінець світу ж?

Свєтка мовчить. Тільки щелепи ходять. Хоч кіно знімай.

—Як хтось добре зауважив, у жінок майже одні й ті самі «проблеми» – через чоловіків. Або не любить, або не розуміє, або не хоче одружуватися. У тебе який пункт?

Кажу майже пошепки, щоб Свєта почала прислухатися, а заодно й розповідати.

— Уявляєш! Воно каже, що не хоче женитися, — далі нервує коліжанка, випиває моє еспрессо й закусує сирником.

— Свєт, і відколи це ми кажемо «воно»? Вчора ще був «мій коханий».

—А чого це ти його захищаєш?!!

Сама казала ж, що в нього всі «ознаки Васі»!!!

— Та я не відмовляюся. Всі ознаки надто очевидні. Але ж він – людина. Чого принижувати?
Пана видно по халявах. Так і його. Він не збирався нікуди. А ти собі нарисувала. Боже, як то все тривіально, наївно та передбачувано. А в груди себе хто бив? Я така розумна, все знаю!

Свєтка трохи розгубилася. Задумалася. Прикусила губу. Очі відвела на вікно. Сидить, зиркає потайки в телефон.

— Я хотіла романтики. Гарних слів. Квітів, — моя співрозмовниця змінила лють на милість.

—А плата яка за це?! Твоя свобода, рівнозначна чеканню? Скільки років? Скажи на милість! Ні, краще мовчи!— я несподівано перебралася на гнівний тон.

—То якась пошесть на тих жінок. Знає, бачить, відчуває і все одно робить дурню!!! Наївна ти душа, Свєтко! Бо ніколи не слухаєш своєї інтуїції. Хочеш ображайся, як хочеш. Не ти перша, не ти остання. Дякуй своєму Васі, що нарешті навчився бути чесним. Дякуй, цілуй ручки, йди, не оглядайся.

— Добре тобі, лисичко! Бо ти в нас мудра!— нарешті отямилася Свєтка.

Коли називає мене «лисичко» – значить, усе, вже при пам’яті.

— Якби не була дурною, то не знала б, коли стала мудрою! — підвела жирну риску я.

Регочемо.

Ми ще довго сиділи в кафе. Говорили про життя-буття, пили еспрессо та смакували сирник. Цього разу – кожен свій.