Машина часу

Тиха обідня година.

Сонце пробивається крізь віття дерев.

Легкий вітер бринить, ніжно торкається волосся.

Хочеться з кимось поговорити, але ти - сама.

Розумієш, але то не допомагає.

Добре, а з ким?

Якби була машина часу, як ото у фільмах, то хотілося би поговорити із собою, малою, десь років 7, перед самою школою.

Посадити себе коло себе - оте мале дівча з бантиками, яке все знало, щоб воно слухало свою інтуїцію, з голосом наче у щиглика.

Сказала би, щоб не тратила ні зусиль, ні нервів на несуттєве, плинне, бо ти сама - божественне творіння, пізнавай Себе.

Наголосила, щоб Довіряла своїм відчуттям, тим, якими говорить щось із середини.

Обов’язково, щоб слухала свою інтуїцію, той тонкий голос, наче щиглик.

І найголовніше, щоб Любила Себе - бо ти файна, мудра і оригінальна.

Щоб ніколи не сумнівалося в собі через когось - вони самі себе не знають.

Сказала б, що у моменти найгіршого відчаю з нею буде завжди любов Всесвіту, лише треба вірити і навчитися це відчувати...

Слухала б що вона на те скаже, записуючи кожне слово. Нотувати буду все, аби потім не забути, бо відчуваю, що вона знає щось, чого я ще не відаю.

Обняла би накінці, і поцілувавши міцно, вернулася б у своє теперішнє...

Сонце почало припікати сильніше, а делікатне листя дерев більше його не зупиняло.

Десь в далині долинав дитячий сміх, давно забуто-знайомий.

Тепер захотілося сильного вітру, аби висушив сльози.