Однокласники

Частина перша

У моєму житті однокласники займають особливе місце, де спілкування і дружба проходять через роки. Цього року в нас тридцять років після закінчення школи ( пишу не для того, щоб сказати вголос свій вік, хоча я його і люблю), наш клас як правило збирався у лютому, але так, як я не фанат літати в люту зиму, то роблю свої «збори» у вересні.
Є в нас кілька людей, з якими ми підтримуємо стосунки упродовж цих років, а у теперішній час суперових технологій зв’язку, то «загубитися» можна лише по великому бажанню. Однокласники - це люди, з якими ми напевно провели найбільше часу разом ( після родини ) від «гамнярів» до майже сформованих дорослих, бо як дивишся зараз - всі лишилися, якими ми знали один одного, та десь трохи «обросли» титулами та посадами, що змінило в декому стержень людини.

Частина друга

У школі завжди було цікаво, бо все хтось в когось був закоханий ( і то секретно ).
Як правило, той кого ми любили, і той, хто любив нас, були різні люди.

Ми, дівчатка, вибирали собі «красунчиків» за своїми дитячими визначеннями краси, відчуттів та грою природи, і що було цікаво - то мали бути не з класу, а хоча би з паралельного класу, або трохи старші рік чи два зі школи. Напевно не з класу, бо ми знали один одного так добре, що для романтики вже не лишалося місця.

Коли ми дізнавалися про тих, для того ми були «таємним коханням», то все йшло всупереч нашим на той час «почуттям» і вподобанням. Ось таке було кохання. 
 

Частина третя 

Колись на 8 Березня у школі наші хлопці однокласники дарували нам подарунки ( за часів «неизвєстной страны») і ви мене спитайте чи я пам’ятаю хоч один? 
Та нічого подібного, пам’ятаю лише випадок, коли моя коліжанка дістала три книжки в подарунок...і була невдоволена, що аж рятуй. Я не могла ніяк допетрати, чого так, бо добрі і популярні книги в ті часи були великим дефіцитом... аааа, певно то не були занадто рідкісними.

Як на мене, книга є чудовим подарунком, мені можна дарувати їх завжди і часто ( не відмовлюся ), і в мене вдома тато все любив і любить книги, все їх купував, і навіть пару років назад, переслав морем всі, які ми мали, то зараз навіть маю українські книги, видані десь в 50-60 роках.

З роками світ і ми змінюємося, дивимося на світ ніби тими ж очима, але розуміємо більше через серце і душу, деколи легше написати нову главу життя, ніж переробити стару.

Частина третя 

Вчора по роботі розмовляли з однокласницею, яка живе в Америці, ( їдемо з роботи в одному часі ).

Згадали, як то колись зимою в тих тяжких шубках йшли до школи ( тому і шуб тепер ніяких не любимо носити ), пхалися в автобус, бо ж то можна було і не залізти, а тепер - сів в машину і поїхав.

Мали на вулицв три гірки, але одна була сама найвища і найдовша, їхалося довго і дуже швидко, особливо, коли вже була добре сковзана. До того всього треба було мати добрі санки і чоботи, щоб гарно їхалося і тормозилося, одним словом - ціла наука.

Нагадали, як деякі однокласники несуть образи через все життя, замість того, щоб «вирости» з дитячих розборок, а деякі все своє доросле життя доказують, які вони «круті», замість того, щоб просто бути Людиною.

Як дивишся тепер на долі людей, з якими ріс, ходив до школи, сидів в одному класі багато років, просто деколи не годен усього різноманіття життя і вкласти до голови.

А людям все - як не за зимно, то замало снігу, добре, що нема кнопки Вкл. І Викл., а то б нацикали.

А у вас які спогади про зиму?

Частина четверта

У вересні в нашого класного керівника день народження, мої однокласники в Тернополі завжди йдуть до нього в гості, вітають. Я - по телефону. Він - самий крутий класний керівник, якого ми могли мати і чи не взагалі. Кожен, напевно, собі в голові приміряв, що його дітям повезло з таким батьком.
Знаю, що то так, бо деякі з наших до тепер дивляться так і приміряють собі. Роки і мудрість йдуть окремо.

Коли приїзджаю в Україну - завжди маю кілька зустрічей зі своїми однокласниками зі свого та паралельного класу. Є такі, які бояться зустрічі до сих пір, бо корона тисне, деяких - зависть, чи байдужість, а деякі просто нормальні люди - сидимо на каві, за обідом і все бракне часу, аби наговоритися вдосталь. Свої люди є завжди.

Однокласники, школа та її вчителі є нашими найціннішими наставниками через усе життя.

Хоча б тому, що це люди, з якими ти провів ( хоча і вимушено ) найбільше часу з усього життя. 
Чи не так?

Правду не дуже полюбляють - ані чути, ані сказати. В силу свого Овенячого характеру я з цим і йду по життю, через те і маю мало прихильників, бо мені ніхто не указ, через те - друзів у мене лишу пару і з часів школи. Мені то не шкодить. Самодостатність в нормі.

Мене школа навчила ( багатенько чому, ось, і ось що прийшло на думку поділитися ):

🌀дивитися на однокласників ( як і на всіх інших ) найперше як на людей, які постійно змінюються, хоч і не завжди у кращу сторону;

🌀любити людей і прощати їм їх слабості;

🌀коли люди тримають образи роками і відповідно так себе поводять, це їх Карма, а не твоє завдання їх переконувати пробачити;

🌀люди не вміють радіти чужому успіху - факт життя, і з ним нічого не треба робити;

🌀люди не повинні відповідати взаємністю на твої відкриті обійми;

🌀вчитися на відмінно не дає ніяких гарантій у розумінні життя, і на Cayenne не їздять, то Факт життя;

🌀почуття між однокласниками не ціняться, так як там немає цукеркового періоду, а зразу життя - таке не цікаве. З того ніц доброго не виходить;

🌀не робити з нікого ідолів і не ставити на п’єдестал - вони мають властивість падати з них і розбиватися;

🌀у всьому залишатися людиною, хто би і як не збивав тебе з того шляху;

🌀нікому нічого не доказувати, бо це не теорема ( а ще це штучно і нудно );