Лідочка

Лідочка стояла на балконі. Ловила ротом сніжинки. Як колись. Малою. Які то були золоті часи! А як хотілося вирости! Нарешті вже вирости. Бо всі були великі, а ти мала шмаркачка.

Виросла. Помудрішала. Та, виходить, цього мало. 
Слухала людей, які у квартирі по списку ділили їхнє «нажите непосильним трудом добро»...

—Бодай їх качка копне! – згадала бабусин вислів.

Дзенькнули срібні виделки. Забрали і їх!

— Олежику, згодиться! Багацьке не має пропасти! – голос чоловікової сестри розрізав тишу.

— Боже, а та скупість у них спадкова. Шкода, що на той світ не годен забрати. А то б ще й фарбу зі стін поздирали, – думала вголос Лідочка.

Хай беруть усе. У нове життя – з усім новим. Помалу. Без отих дурнуватих «на потім», ніби ми черепахи й житимемо по триста років.

— Ну... ми пішли, – Олегів голос тремтів.

— З Богом. Я зачиню за пару хвилин. Ідіть.

Лідочка не хотіла ані прощатися, ані говорити, ані бачити їхніх облич. 
Єдине, чого вона зараз хотіла – залишитися на самоті.

Зачинила двері. У квартирі було майже порожньо. Тихо. Годинник відбив дев’яту. За вікном – глупа ніч. Не хотілося роздягатися. Лягла, вкрилася – і за мить полинула в обійми сну, де вона маленька ловила ротом сніжинки, хотіла стати дорослою й обов’язково щасливою.
 

***

«Хочу бути успішною!»

Ні, так замало. 
«Хочу бути щасливою завжди!!!»

Написала Лідочка у щойно купленому щоденнику на новий рік, дописуючи ще два знаки оклику, щоб не залишилося ніяких сумнівів. Ані перед собою, ані у Всесвіту, який повинен, саме зараз, почути її запит.

Завтра - новий день, а значить - вже сьогодні вона буде міняти своє життя саме так, як довго і тихо вона цього хотіла.

—А тихо більше не буде! - сама собі сказала вголос.

Усередині все кипіло і просилося назовні, а вона наче проснулася від якогось очманілого сну. Хотілося жити своїм життям. Хотілося кожною клітиною відчувати його смак. Хотілося, щоб увесь світ святкував її рішення. Вона нарешті стала сміливою. Нарешті. Ціна сміливості - 40 років. Не біда. Життя тільки починає мати справжній смак.

Завтра ж подаю на розлучення!
Першим пунктом першого дня нового року стало завдання, яке жінка виношувала останні десять років.

Лідочка ніби й була сміливою, але не була до кінця чесною із собою. Терпіння захлинуло її життя з Олегом, а потім втопило її саму. Вона борсалася, як могла. На жаль, ніхто і не збирався її «рятувати». «Терплять всі і ти терпи» - затерта, але життєво правдива фраза, викликала в неї відразу.

— Яке до дідька терпіння, Лідочко! А де ж тая любов, тії квіти?? Де???- риторичні запитання рили все глибші канави, де вже вона застрягла по саме горло.

Любов в її житі все більше виглядала на примус або «для здоров’я», а квіти були все дорого. Її мужчина банально їх шкодував.

— Лідка, то гроші викинуті на вітер!!, - відома фраза її Олега. Чоловік наче й заробляв немало, але якась хронічна скупість для своїх жила у кожній його дії.

— Завтра усе стане по-моєму!—сказала і наче видихнула увесь біль. А вдихнула віру без жодної краплі сумніву.