Як там?

—Як там?

—На війні, як на війні.

Так звикло відповідають ті, хто бачив де рай і пекло втрачали своє книжкове значення. Вони не багатослівні. Не залізні тим паче. Просто роблять свою роботу. Воюють. Без пафосу.

Забирають увесь біль пережитого у найдальші куточки душі. Не скажуть, що втомлені чи замерзлі. Їх болить і душа, і суглоби, і старі рани ниють на погоду.
Змовчать, аби не виказати біль у голосі, за побратима, якого настигла вража куля. Сльози душать, але там, глибоко. Закрили.

Вони не безстрашні. Просто вміють переступити через страх. Бо так зараз треба. Бо, як не вони, то хто? Ти навіть не запитуєш більше, бо звучить по-дурному.

Жорстка реальність зточує душу, але там правда не може бути двоякою, бо за нею життя. Крихке, своє і чуже. І не один десяток. Тисячі і мільйони.

За ними - прожиті роки мрій, любові, пошуку якогось незвіданого щастя, дорікань, безглудзих сварок про права і обов’зки, свят, день народжень. А відтепер - більше днів пам’яті за тих, хто ще вчора прикривав у бою.

За ними - цілі родинні дерева предків, яких немає у підручниках історії, але є у серці кожного, бо зараз, як ніколи, піднялися духом землі і неба.

Гарячий чай, хвилині тиші, сон, короткі повідомлення рідним - зараз це їхній вимір відновлення, повернення до себе від гучності боротьби.

Вони будуть стояти стільки, на скільки вистачить, а як треба - то й більше.

На війні, як на війні…