Колись

Багато з людей живе у вимірі #колись – не зараз, не завтра, а в отому слизькому #колись, бо так не хочеться сказати собі, що ми слабкі, без сили волі, волочимося десь там, в останніх рядах своєї Душі, боїмося впустити любов, бо ж не дай боже зачепить наш паперовий замок, але ж без неї так сіро довкола, неспокійне море і розбите корито, хоча ж таке рідно-звикле.

Дарма, що від корита лишилося лише одне слово.

Ми бачимо те, чим дуримо свій розум чи то пак, розум дурить нас, щоб серце черствіло.

«Боже, дай мені оту справжню любов, хай  душа летить на сьоме небо, хай серце відродиться і полюбить наново.

Ой, а в тої любові не сині очі, ой, а я не знаю чи я то вже хочу.

Я не хочу, щоб люди бачили оту квітучу гілку на моєму сухому дереві, я її краще обрубаю, щоб не виділялося і не різало очі, та й дарма, що по-живому, хай кровить...»

А оті люди - в декого навіть й сухого дерева не лишилося, лише злі покручені язики-коріння.

Ми хочемо те, до чого ніколи не були і не будемо готові.

Нам нецікаво, коли легко і любиться щиро, нам треба, щоб наче все підгору, важко і з стражданнями.

Нам здається, що коли щиро, то грають, а грають ті, хто грубо, бо грають із собою, і вас туди тягнуть...

Скільки ще треба прожити, пережити, щоб знати де Істина, а де є брехня.

Нам вже й ніби в кайф, коли їдять нас поїдом, бо ми звикли до болю щодня, нам незвично, коли не болить зовсім, бо нам здається, що життя тоді встане.

Нам нецікаво коли щиро, бо нас навчили по-іншому, копати глибше, шукати гірше, слухати, коли нас не чують, дарувати час, коли його зразу зі столу в сміття, нас навчили терпіти нестерпне, бо ж на них білі одежинки, але що під нею гнила душа, то всі мали на то закриті очі, а що в ліжко лягають з душею, і її не скинеш, то все дарма, бо ж іі не видно.