Мартуся

Мартуся любила празники – дні народження, та й загалом усі нагоди, коли родина чи друзі збиралися за столом. Сама не була аж надто вправною господинею, але готувала смачно, коли мала настрій і було треба.

Сьогодні був особливий день - її Ігорцю тридцять п’ять. Ювілей, але вирішили не справляти гучно, а так  – лише свої.

Переживати не було за що, бо все більш-менш вдалося. А що не вийшло, то хто знає, як воно мало бути.

Головним критиком, якого боялася Марта, була її матуся. Так, саме вона. Людина, до якої, в теорії, ти мала би пригорнутися чи попросити про поміч, була до тебе найсуворішою.

Матуся прийшла поперед усіх гостей. Не змусила себе чекати.

— Спізнюються перший раз на побачення, а потім – це ознака поганого виховання! – любила театрально виголошувати Алла Аркадіївна.

— А чому ти застелила якусь «невзрачну» скатертину? Де твої гарні келишки ручної роботи? Де твій Ігарьоша? Певно, вже «готовий» до свята?

Справжнє чорне море лилося з маминих вуст, а Мартусі все дужче пекло всередині, наче вона ковтнула гарячих вугликів.

«Забути, не чути, пробачити, як жити, коли тебе весь час відчитують, наче ти якась невдаха?!»

У такі моменти Мартуся пригадувала бабусю, яка завжди її захищала від маминих нападок:

— Дитино, будь мудрішою, змовчи, – лагідно мовила і гладила по косах. – Вони молоді, нервові, все спішать жити. Виростеш – зрозумієш.

Вже й ніби виросла ж, але все одно не могла зрозуміти. Витерла потайки сльози й з усмішкою пішла зустрічати гостей.