Білі троянди

Вони рідко говорили про свої почуття. Життя йшло розміреним кроком - він робив свою карʼєру, спішив, поки зір зовсім не впав, вона ходила на роботу, займалася дітьми-підлітками, влітку саджала нові троянди, особливо любила білі, хоча чомусь саме вони найбільше хворіли після дощів.

Війна прийшла того ранку зі страшними новинами, роздерла простір болючими сиренами, від яких затерпало тіло.

Він того ж дня пішов добровольцем. Вона навіть не плакала і не відмовляла його почекати - знала, що рішення не зміниться, ковтала біль, який чомусь став у горлі і не давав дихати. 
Голова боліла, наче не спала добу, але за вікном вже була інша реальність, від якої життя навічно буде розділене на до і після.

Він писав мало і рідко, то не було можливості, то не було звʼязку. Вона жила очима у телефоні, а душа окремо від тіла - скиміла, наче мале дитя.

Робота перетворилася на якусь механічну рутину, рано, день, вечір… 
А їй хотілося повернутись до спокійних вечерь, де всі сиділи за столом, сміялися, жартували, діти розповідали про шкільні олімпіади, кумедні історії про однокласників, де кава була такою запашною, а він дякував за смачний борщ і цілував її чоло…

Той день вона запам’ятала на все життя - невідомий номер розсік дзвінком вранішню тишу, хриплий чоловічий голос приніс страшну звістку - його більше немає…

Вона прийшла до себе після сорока днів. Хата дихала пусткою, діти у школі. На старому креденсі його світлина, обрамлена чорною стрічкою - він посміхається щиро, а очі сумні…

…Вони рідко говорили про почуття, радше відчували їх кожною клітиною себе. Згадала перші побачення, де він відразу сказав, що нарешті знайшов своє янголятко - як все це далеко, наче чуже життя …