—У своїх снах я часто злітаю високо в небо, торкаюся хмар, дивлюся на маленькі хатинки внизу, хочу знайти наш дім, і не можу...- я трохи запнулася, щоб не видати йому своїх сліз, які підступно душили мене.
Боже, до чого ця вразлива душа, яка не може пережити прості емоції розставання!!! - думки кроїли все глибше, все на дрібніші шматочки і без того зболене емоціями тіло.
Він мовчав, слухаючи тишу, і напевно моє серце, бо здавалася воно стукотіло голосно і всюди, навіть в пучках пальців.
Я боялася почути його голос, який ось-ось мав сказати важливе. Вирішальне.
Без вороття у майбутнє...
Квіти у вазі нічим переймалися - стояли яскраві та байдужі. Досконалі, мої. Подаровані ним, як завжди, зі смаком, вишукані.
Через кришталь сонце гралося барвами веселки...
День минав спокійно, наче мене в ньому і не було.
Мене не було. Я - не тут.
Я хотіла бути, де лише «Ми»...
Чекала.
Відредаговано: 08.09.2024