Молоко

- Ба, дай гроші! Я піду сама до магазину!

- Як то?!- здивувалась бабця.

- Нуу, не сама. Наталку мама посилає за хлібом і ми підемо разом.

Ба дістала з кошилька рубель і дала мені в руки.

- Дивись, не загуби!!! І не летіть, як скажені. Молоко не погаратайте, і коліна!,- наказала мені, як завше.

Все! Я вже велика!!! Бо ж маю гроші і йду сама до склепу - крутилося мені в голові. Шість років і ти вже сама йдеш далеко від дому. 

Я вже Ба не чула. Полетіла до Наталки, бо та обіцялася довго не чекати.

Пішли ми пішки до магазину через старий польський цвинтар, бо по круговій дорозі було далеко. 
 

Треба було йти по стежці до дороги дуже-дуже швидко, щоб не створити ніяких незручностей отим людям, які дивилися на тебе з фото, у приземистих гробах, а ще - не обертатися, щоб тебе якісь «мертві духи» не хапнули за плечі.

У магазині було людно і черга. Наталка, хоч і моя однолітка, але вже знала правила:

- Мусимо постояти в очєрєді!, - видала знаючим тоном.

Рубль вже аж змокрів в руці - чи від переживань, чи то від страху - як ото бути великою і платити за молоко гроші.

Люди чекали з терпінням. Деякі перемовлялися із своїми знайомими. Пахло свіжим хлібом, який гарно лежав на поличках, а за продавчинею була сама цікава частина магазину - цукерки, печеня, розкладні у великих пачках по сортах, наче тихо просили тебе - купи нас!

Коли дійшла моя черга, я щось ледве пробулькала, бо від страху наче забула, що саме треба сказати.

Добралися ми з Наталкою додому успішно. Не погаратали ні молоко, ні свої коліна.

Бо ж великі вже!