Молоко

- Тихо-тихо... - нашіптувала насторожена дівчинка маленькому хлопчику - тихо, а то відьма почує.

Але маленький хлопчик не зважав на насторожену дівчинку. Маленький хлопчик так сильно хотів їсти, що його голод та муки були страшнішими за будь-яку відьму. Він тихенько схлипував, обхопивши руками свій великий, круглий животик. Може запитати у настороженої дівчинки, чому його животик такий великий, якщо настільки ж пустий? Може, якби вона була кмітливою дівчинкою, а не настороженою, він би й спитав. І якби мав сили на щось окрім прожиття своїх страждань.

Насторожена дівчинка не зводила очей з дверці погреба над головою, не припиняючи гладити маленького хлопчика по голівці, що лежала на її тонких ногах з гострими колінками. Здавалось, що та кучерява голівка - найважче, що лишилось у маленького хлопчика. Вона лагідно перебирала його кучері, бо коли сама була маленькою дівчинкою, така ласка її завжди втішала. Більше не залишилось нікого, хто втішить її. Але хіба самій когось втішити, думала вона, не краще? Втішення маленького хлопчика дарувало їй примарну віру у свої сили. А вона дуже хотіла бути сильною і не такою наляканою.

Насторожена дівчинка втішала маленького хлопчика, не зводила очей з дверцят погреба й одночасно вслухалась до найменшого звуку нагорі. І робила це так зосереджено, що очі та вуха її вже боліли, а від напруги в голові ледь не гуло. Скоро повернеться відьма. Що вона зробить з ними? Насторожена дівчинка здогадувалась і нізащо не скаже про що маленькому хлопчику. Вирішила так одразу, як відьма принесла його в погріб. Поклала на її коліна, наказала пригледіти за маленьким хлопчиком і сидіти тихо-тихенько.  

Думок про втечу не було. Від відьми не втекти. Ті, які впіймали насторожену дівчинку у давно пустій батьківській хаті, не втекли. Відьма прийшла в її хату чорною собакою і відбила у тих диких, від голоду, людей. Тепер вона здобич відьми, а не їхня. І маленький хлопчик теж... Чи вистачить у неї тих примарних сил захистити його? Та, навіть якщо вистачить, хто захистить маленького хлопчика від голоду? Ніхто з її рідних не знайшов такого захисту, не знала його і вона.

Нагорі відчинись двері й почулись скрегіт металевого засува та легкі кроки. Насторожена дівчинка знітилась від переверту власних почуттів. Страх посилився, але разом з тим, вона відчула полегшення, що її виснажувальне вартування підійшло до кінця. Очікування інколи найгірше почуття у світі. Бо страх, годуючись темними думками, виростає у жахіття і безпорадність.  

Світло свічки, коли відьма спустилась у погріб, засліпив і насторожену дівчинку, що так пильно вдивлялась у темряву, і маленького хлопчика, попри те, що його оченята були весь час міцно зажмурені та затьмарені слізьми. І все одно, вони не могли відірвати очей від того світла та руки відьми у його сяйві.

- Насторожена моя, як тут Маленький? 

Голос не підходив відьмі. Вона запалила ще одну свічку, поставивши її на полицю, а іншу на стару пусту бочку, яскраво освітивши погріб. Обличчя її, хоч і не старе, навіть колись вродливе, зараз було змучене, немов несло на собі всі пережиті хвилювання та незгоди. Але голос не ввібрав в себе ні крихти з цього. Занадто живий для світу, де повсюдно панує смерть. І занадто теплий для створіння, що може мати подобу лютої собаки.

- Він плаче - тихо відповіла насторожена дівчинка - Хлопчик хоче їсти.

- Думаю і дівчинка цього хоче. - відповіла відьма, присідаючи поруч з дерев'яним стовпом, що підпирав підлогу хати посеред погребу. Блукаючи поглядом по пустих полицях свого погребу заговорила немов і до тієї пустки, і до двох знесилених дітей.

- Коли прийшли ті нелюди у людській плоті, то відібрали землю і хліб з кожної хати. Всю худобу зігнали у свої колгоспи, а людей під двері смерті, з кожним роком прочиняючи їх все ширше. Ти, Насторожена моя дівчинка, маєш ще те пам’ятати. Маленький хлопчик навряд чи, на те він і маленький.

 Сказали всім, що Бога немає... Мабуть, собі так кожної ночі говорять, щоб не страшно було потім вмирати. Ситими. Грішними. Але якщо Бога немає, то і я не існую? Та ось вона, я. І Він є над нами. А як так, то хто ж тоді більший нелюд, відьма чи вони? Ха! Не звертайте уваги, у свій час Він розсудить нас. Бо людство породило і таких як я, і таких, як вони, достатньо. І все ніяк не припинить, аж до Страшного Суду…

 Відьма взяла глиняний кухлик та підставила його під стовп, у якому насторожена дівчинка розгледіла встромлений чопик.

- Так от, якщо худоба і хліб ними відібрані, Бога немає, а відьом не існує, думають, що все тепер буде, як наказує партія. Дурні. Загнали ту худобину в один хлів. Корівок, свинок. Птицю. І хрестики дьогтяні не малюють на Юрія (бо його теж не було), навіть мак не розсипають, бо то “суєвєрія тьомних сєлюков”. А відьмі те тільки в радість. Бо ось вона, я.

Відьма висмикнула чопик, з дірки потекло біле, тепле молоко, прямо у підставлений кухлик. Таке біле, таке чисте... Той білий струмок, хлюпіт та запах назавжди закарбувалися у їх пам’яті.

- Говорили, що відьма здатна сметану з жаби здоїти… Чого ж тоді вартує відібрати молоко у відібраних корів? Відьма має лише раз подоїти необхідну корівку. Як не стане молока, ніхто відьму вже не шукатиме, бо відьма ж - вигадка. А потім можна й сало зі свинок зігнати...  І якщо їх здивує поява пса чи кота біля загонів, то хіба тільки з подиву, як то їх ще ніхто не з’їв.

Скоро, скоро маленький хлопчик ти забудеш свій голод та виростеш у Чоловіка, якого вже нікому не зломити. Бо цей біль викує з тебе метал, який вони ще не коштували. А ти, насторожена дівчинка, навчися бути просто На Сторожі. Як я. Навчу. Я захищу вас від голоду та небезпеки, але вже як можу та умію. Тому що Бог існує і Суд Його прийде…

А вже там, він нас розсудить.