МОЛОДИЙ КОХАНЕЦЬ

Катерині стукнуло (чи, як вона казала, «ляпнуло») сорок років, як з нею сталася біда - закохалася. Чому біда? Любов буває різною. Не радісною в тому числі. От якраз така нерадісна з Катею і приключилась.

До того часу вона вже 12 років, як була розлученою і виховувала трьох дітей. Зараз вже цілком дорослих. Старші хлопці навіть підробляти почали, паралельно навчаючись в коледжі. Вони, з перервою в рік, вступили в один і той же навчальний заклад, бо були погодками. А мала сиділа при мамі - допомагала по господарству. Каті дійсно стало трохи легше жити. Принаймні, хлопці заробляли на одяг собі та сестрі. Мамі теж недавно новий телефон подарували.

- Щоб ти всюди могла нас дістати,- сміючись, сказав старший, Костя.

Всі ці 12 років Катя була одна. Тобто, без чоловіка. І, як би, важко не доводилося, почувалася цілком щасливою. Маючи трьох дітей на руках, для котрих потрібно заробити, уроки повчити й ще сто тисяч щоденних різних «потрібно», якось не до любощів. Тож Катя цілком щиро вважала, що цей етап у своєму житті вже минула. Тим більше, колишній стільки сала їй за шкіру залив, що чоловіки, як «класовий різновид» (так казала Катя) її не цікавили. До того ж, вона була не з тих, хто легко закохується та йде на стосунки.

«Підростивши» дітей Катя вирішила змінити роботу й, нарешті, вирватися у «люди», тобто, в місто. До цього часу вона примудрялася знаходити роботу в рідному селищі, бо куди ж ти від малих ? Тож влаштувалася у великий магазин тканин кимось на кшталт адміністратора. Відповідала за закупівлю, асортимент. Інколи виконувала обов’язки продавця. В тканинах вона тямила, бо свого часу закінчила швейне училище.

Дорога з дому на роботу була для Каті чи не найкращим часом доби. Вна їхала спочатку електричкою до міста, потім трамваєм до магазину. Її не дратував ні суспільний транспорт, ні затори, ні навіть знервовані вже зрання люди. Катя була так довго відірвана від «оточуючого середовища», що зараз їй подобалося просто спостерігати за життям навкруги.

І от одного разу, по дорозі від трамвайної зупинки до приміщення магазину, вона побачила його. Вже пізніше Катя зрозуміла, що то він перше запримітив її, вона ж просто чимчикувала повз, не звертаючи увагу на занадто молодого, як на її погляд, чоловіка. Тому на вигляд було років 28, не більше. Він теж щоранку ходив тією ж вулицею, мабуть, поспішаючи на роботу. Молодик був симпатичним: високим, чорнявим з яскравими синіми очима, міцним, навіть трохи схильним до повноти. Та повнота видавалася дуже милою.

«На Вінні Пуха схожий» - раз, байдуже ковзнувши по хлопцю поглядом, подумала  Катя.

А той з часом знахабнів і навіть почав Каті підморгувати. Це спочатку її дратувало.

«Дурень малий,- думала вона,-  знав би ти, скільки мені років і скільки в мене дітей, то зразу б відпустило!».

Катя у свої 40 примудрялася виглядати років на десять молодшою. Не дивлячись на троє пологів, зберегла дівочу фігуру не докладаючи до того ніяких зусиль - давалась в знаки гарна генетика. І взагалі була симпатичною рудоволосою жіночкою.

- З заду піонерка, спереду пенсіонерка, - сміялась вона, роздивляючись у люстро зморщечки, яких, насправді,  було не так вже й багато. Але жінкам часто муха - то цілий слон.

Одного дня «малий», як його називала про себе Катя (чого гріха таїти, увага молодого чоловіка все ж їй лестила) так знахабнів, що підійшов до неї і, як ні в чому не бувало, сказав:

-  Привіт. Михайло! - і протягнув велику, теплу, долоню.

«Вгадала, таки Вінні Пух» - подумала Катя, мимоволі милуючись міцною чоловічою долонею. Вона раптом, ні з того, ні з сього уявила, як ця долоня гладить її волосся і Катю аж в жар кинуло.

«Здрасті-приїхали, - аж злякалася жінка,- воно мені треба?»

 - Привіт! - процідила вона крізь зуби і вже хотіла було обійти Михайла, але було не так легко. Він був дуже великим. порівняно з нею - маленькою та тендітною, просто як гора.

Тож Михайло перегородив їй дорогу і цілком серйозно сказав:

- Або номер телефону, або не пущу далі.

Катя в осі очі витріщалась на нахабу. Й раптом зрозуміла, що він їй подобається. Великий, теплий, сильний і… затишний. Таке, в усякому разі, враження справляв.

Катя, хотіла того чи ні, продиктувала «малому» номер телефону. Наступного вечора вони зустрілися, побродили по місту. Оскільки остання електричка вже давно відбула, Каті нічого не лишилося, як залишитися на ночівлю у Михайла.

«Я ж доросла людина» , - втішала жінка сама себе, наче випускницю.

Взагалі, то було дивно, що Катя так швидко погодилася. Вона не була легковажною. Та скоро Катя зрозуміла, чому так вчинила: насправді, вона відчайдушно… боялася.

«У мене 12 років нікого не було,- дивлячись на широку Михайлову спину, котрий відчиняв двері квартири, думала вона,- а раптом у мене нічого не вийде? Я нічого не зможу?». То ж їй, зовсім по-дитячому, раптом захотілося довести самій собі: можу, вмію, хочу, все вийде!

І тут же нишком сміялася з себе: що мало не вийти? Жіночий організм в цьому сенсі влаштований інакше, ніж чоловічий. Це нехай він знервується, аби осічки не сталося…

Осічки не сталося, але й феєрверка теж. Катя зловила себе на думці, що їй просто подобається лежати біля великого, міцного чоловічого тіла, відчувати тепло.

«Виявляється, мені цього не вистачало,- з подивом думала вона, роздивляючись довгі, мов у дівчини, вії Михайла,- а я думала все, потяг пішов, нічого мені вже не потрібно».

На п’ятому, чи шостому побаченні Михайло раптом, ні з того, ні з сього, сказав Каті:

- Не прив’язуйся до мене занадто.

Катя аж здригнулася. Саме це з нею зараз відбувалося, при чому, якимись пришвидшеними темпами. Наче хотіла наздогнати всі роки самотності й холоду. Почуттями вона вже будувала плани на майбутнє, хоча розум говорив, що вони навряд чи здійсняться. І все ж почути те від Михайла було боляче.