1
Великі чисті оченята
Тихенько блимають на світ,
Кругом квакочуть жабенята
І розпустивя дивоцвіт.
Водяничок готує кашу,
Змія приносить молоко.
А розпочну я казку нашу
Про п’ятерічне дівчатко́.
Давним-давно, коли на Землю
Лягав густий килим з лісів,
Стояла хатка ген за гре́блев
І чоловік в задумі сів.
Жили із жінков не багато,
Великих статків він не мав:
Кусок городу й стара хата
Ще й дев’ять діток бог їм дав.
Але найменше їх дівча́тко,
Уже ішов їй п’ятий рік,
Все не могла на ноги стати
Й була приречена навік.
Тоді часи були суворі -
Або — працюй, або — вмирай.
Якщо спіткали тебе хворі -
Тоді вже — в пекло, або — в рай.
Ще повагався він годину,
потім узяв великий міх,
Поставив там свою дитину
І на болото поволік.
Там і зосталося дитятко
І, може, згинуло б давно,
Якби не добре жабенятко,
Що вмить спустилося на дно.
На дні жив дядько Водяник
В своїм зеленому жупані.
Він жабеняток слухать звик
І лікувати міг всі рани.
Зібрав наш дядько на болоті
Всіх жабенят, змій і вужів
І наказав приносить в роті
Для дівчинки усіх харчів.
Дівча́ росло, на ноги стало,
Ішов шістнадцятий їй рік.
І знала вже вона чимало
На свій такий ще юний вік.
Навчилась трави всі збирати,
Гіпнозу вчилась у змії,
Сам Водяник навчив пірнати,
Співати вчили солов’ї.
В лісі дівча блукать любило
Й одного дня гулять пішло.
Стежками й хащами бродило
Й печеру ди́вную знайшло.
В прохід тихенько прошмигнула -
Війнула мертва тишина.
Й в діру глибоку посковзнулась
І покотилась аж до дна.
2
Вже вечоріє над вербою,
Сховався вітер у траві,
Кажан летить понад водою,
Джижчать тихенько комарі.
Стелиться дим понад болотом,
Булькоче зілля в казанку.
Зібралась відьма на охоту,
Нова мітла стоїть в кутку.
Муркоче котик коло печі,
Давно навчився говорить:
“Візьми, Яга, хустку на плечі.”
Яга задумалась, мовчить.
Великі очі, стан високий,
Чорніє довгая коса.
Пройшло від тоді пару років,
Як жінка творить чудеса.
“Яга, ти чуєш? Ніч холодна, -
Муркоче котик, не вгава́, -
А щоб не була ти голодна,
Дві паляниці я поклав.”
“Спасибі, друже. Ніц не треба, -
Яга пробурмотіла в ніс. -
Мені би було світле небо
І аби швидко вітер ніс.”
Мітлу вхопила, взяла ступу,
Три рази глипнула на ліс,
Не встигла раз четвертий тупнуть,
Як вітер вже її поніс.
Ніч темна. Місяць виглядає
З-за хмари чорної вгорі.
Сова внизу крильми махає,
Мишей лякає у норі.
Вже ліс минула. Лежить поле.
Яга спустилась на краю.
Колись богатирів чимало
Лягло тут в чесному бою.
Тепер кругом літають кру́ки,
Лежать обглодані кістки́.
Земля ще чує біль та муки.
Шукають здобичі вовки́.
Взялась Яга кістки збирати.
“Ось цю гомілку і стегно.
Мені б ще очі десь дістати.
Їх я шукаю вже давно.”
Сірів вже ранок у тумані.
З кістками міх Яга несла́.
Десь щебетала пташка рання.
Сова летіла до дупла.
Ще промінь сонячний не видно,
Яга спішить щодуху в ліс.
Минула хатку свою рідну.
А вітер швидко її ніс.
Ще верств зо тридцять пролетіла
І приземлилась в гущині́.
Кругом швиденько огляді́лась
І зникла, наче уві сні.
Яга в печері опинилась.
Знайомі стіни вже давно.
Й згадала, як вперше котилась
В підземний світ на саме дно.
3
Коли була іще дівчиськом,
Минуло їй шістнадцять літ.
Про чудеса не чула й близько.
Весело глипала на світ.
І в день, коли сюди попала -
У підземелля лячний світ -
Довгенько там в пітьмі блукала.
Із страху аж вилазив піт.
Десь вдалині світло тьмяніло.
Туди дівчи́на і пішла.
В очах аж в неї потемніло,
Як зрозуміла, де була.
Ходили ду́хи по печері:
Хтось одноногий, хтось — без рук.
Кипіла в казані вечеря.
В кутку хтось корчився від мук.
Одні — шептали щось про себе,
Одні — ридали, як маля.
Не бачили давно тут неба,
Сховала їх давно земля.
В це царство темне, потойбічне,
Живим ніхто ще не ходив.
І духи жили тут одвічно
Й могли творить багато див.
Дівча́ стояло, ледве ди́ха:
“Куди тікати? Куди йти?
Як оминути цього лиха?
Як не накликати біди?”
Зачули духи щось нела́дне.
Враз озирнулись на дівча:
“Сюди попасти дуже складно.” -
Озвався дух, що вік мовчав.
“Хоч тіл у нас давно немає,
Ти нас, дівчи́но, не лякайсь.
Всіх наміри ми добре знаєм,
Тому від нас ти не ховайсь.
Ми, духи, вже давно просили
В небес, вогню і у води,
Щоб допомогу вищі сили
Направили до нас сюди.
Хоч шкоду іноді приносим,
Ти нас у цьому не вини.
Завжди голодні й їсти просим,
Заходим іноді у сни.
Та нас тепер спіткало горе -
Не стало нашого царя.