Моллі

Її звали Моллі.

Батьки познайомили мене з нею, коли мені виповнилось років шість. Росту ми були практично однакового. Вона мала білу, трохи сірувату шерсть, що тільки-но легеньким шаром вкривала тільце. Мордочка мала щасливий вигляд. Завжди мала. 

Коли плакав, чи коли намагався убити себе - у ті дні, коли батьки гарчали один на одного як скажені звірі.

Добре, що Моллі скаженою не була.

Завжди та мордочка підбігала до мене, дивилась глибокими синюшними очима, а потім полизувала моє обличчя. Тоді ставало легше. Я обіймав її, і тоді вважалось, що усі негаразди, те дерливе гарчання вже попереду, що я чую не його, а якийсь спів.

Занадто. Гучний. Спів.

Можливо, птахів.

Батьки володіли фермою - точніше, батько, - яка їм перейшла у спадок від мого дідуся. Усе, що я про нього знав, це те, що він обожнював тваринок: у володінні мав  з десяток курей, так само і качок, гусей, пару корів було, ну і, звичайно, величезну отару овець. Бува, бувши ще зовсім малим - ще до зустрічі з Моллі, - любив я дивитись з вікна, як якийсь найманий пастух пасе нашу отару. Здавалось, що то зовсім не вівці, а снігова ковдра, яка вкрила добрий шмат полонини. Чи паслася з ними Моллі - не знаю, та, скоріше за все, ні. Але її мати чи батько - точно. Я їх ніколи не бачив. Моллі теж. Ми намагались їх знайти, та все виявилось марним. На це питання батьки відповідали по-різному: батько стверджував, що вони втекли, мати мала більш оптимістичну історію, мовляв, вони в отарі є, просто вівці від народження одразу адаптуються до самостійного життя. Тому й Моллі не спілкується зі своїми батьками, адже відвикла. Та іноді, коли я цього не бачу, вона потайки зустрічається з ними.

-А чому потайки? - питав я.

Мати відповідала:

-Абись не засмутити тебе.

Цих слів я не розумів доти, поки сам не подорослішав. Дитинний я трохи був ображався на Моллі за те, що вона так чинить. Чесно кажучи, вважав, що вона мене стидається. Якби ці слова хтось підтвердив, то з купу тижнів я провів би ревучи в подушку. І навіть Моллі до себе не підпустив би. 

Ну бо як це? Мене стидатися? За що, Моллі? За що?

Ми весь час спали разом під однією ковдрою. Весь час її хутро гріло мою потилицю. Весь час, коли дочувався батьківський гаркіт та інші неприємні звуки: тупі звуки, звук, за яким щось тріщить, крики та, накінець, звук якихось хлопків. Останній постійно супроводжувався ще якимось невідомим мені звуком. Підрісши, я дізнався, що той звук називають “стогнанням”.

З часом історія з батьками Моллі загубилась серед інших - як більш радісних, так і більш темних. Бувало, почнемо обидвоє гуляти полониною чи лісом, насолоджуючись співами - нормальними співами, спокійними, меланхолійними, - пташок, шумом джерельця чи, от, шурхотінням трави, яку так полюбляє наша отара та Моллі. Та й не тільки вони. Я й сам, згадую, якось вирішив спробувати її, однак мені чомусь вона до вподоби не припала. Язик тоді був увесь зелений та у земляних крихтах. Добре, що того батьки не побачили.

Слухаючи ту музику, ми разом сиділи на землі, траві. Я - завжди в одній позі, Моллі - завжди у своїй. Я схрещував ноги у форму літери “Х”, утворювалась невеличка ямка, і в неї вже мостилась Моллі. А потім ми обоє слухали тую чудну музику. 

Той шелест, те струменіння, ті співи.

Могли так просидіти аж до вечора, поки батько з двору не починав кричати - якщо у такі моменти ми коло нього, то, звичайно ж, одразу бігли додому. Якщо ні… то гаркіт. Раніше мати з цим справлялась, та вже - ні.

З років семи почалася школа. У той самий період я почав помічати, що мати слабшає: менше говорить, менше ходить, більше плаче, замкнувшись у кімнаті, коли батька не було вдома. Я підходив був до неї, та коли намагався тихенько підкрастись, вона завжди якось мене помічала та щось невидиме у ній стирало сльози на усмішку.

Вона казала, що все гаразд. Обіймала мене з Моллі та казала, що все гаразд. Що все буде гаразд. Від неї я дочував певне тепло. Неймовірне тепло, від якого не хотілось відходити, навіть якби воно обпікало. 

Подібне тепло пізніше я почав відчувати і в Моллі. Після однієї ситуації.

Що ж… школа, так. Школа. 

У той час я вставав щодня о годині п’ятій: щоб поснідати, вдягнутись та піти в путь, адже дорога до школи була довгенькою. Щоразу Моллі проводжала мене до воріт з дитячою цікавістю та сяючими очима. Перед тим, як вийти за ворота, я завжди гладив її та цілував у лоб. Потім ще махав рукою та остаточно йшов. Ніколи не обертався.

Бувало й таке, що мене заставали за цілуванням сусіди. Не те щоб я боявся їх, з ними взагалі я майже не спілкувався, просто від їх слів мені чомусь ставало неприємно:

-Йой, шо ж ото ти робиш, легіню? Вуцю цілюєш?

Потім вони сміялись.

А я собі просто йшов, не зважаючи на них.

У школі було цікаво, та ніхто не проявляв до мене інтересу аж до того моменту, коли я заїкнувся про Моллі. Й усі теж почали сміятись. Власне, через це зі мною тільки й спілкувались, щоб посміятись, або потикати пальцем. На уроках я настільки часто задумувався про Моллі, що не помічав, як вчителі ледь не кричали моє ім’я. 

Математика, українська мова та інші предмети справді були цікавими, я навіть отримував з них найвищий бал, коли хотів, та думки про Моллі - як вона почувалась, що робить, про що думає, - оповивали мозок  швидше, ніж додавання, віднімання чи прикметники з іменниками.

Очевидно, нічим добрим це не кінчалось, і я отримував погані оцінки разом з насмішками з боку однокласників, а вже й пізніше - вчителів. На початках було все одно, та так тривало до того часу, допоки про мою шкільну активність не дізнався батько.

І знову гаркіт. Знову… усе те. Знову Моллі мене обіймала. 

Але навіть вона вже ледве стримувала мої сльози.

З тої ночі я дійшов до жахливого висновку: я повинен почати більше вчитись та менше проводити часу з Моллі. Вона, звичайно, сприйняла це належним чином, навіть не образилась, але от мама взагалі про цей намір не почула. Перед дверима до батьківської кімнати я почув її плач. Він відрізнявся від того, що я був чув раніше. Цей був здавленим, хрипким… від-чай-душним.