1-2-3

“Зазвичай через нас не здіймають ажіотажу, але сподіваюся, це зміниться…” — записала Моллі у своєму щоденнику, залишивши подряпину на майже прогнилому папері. “Нас тримають, як звірів у клітках…” — вона дивиться на те, як інші діти безмовно тягнуться до мізерної їжі. Скелетні пальці, як маріонетки, рухаються в тьмяному світлі, а очі, завмерлі, мов забуті ляльки, просять порятунку. Час тут, здається, замкнувся. “Коли світ хоче врятуватися, нас просто збираються знищити. Так зручно, так… легко.”- Занотувавши ці слова, Моллі зупинилася і озирнулася: темрява коридорів дитячого будинку, сирого та хворобливого, загрозливо звисала над нею. Вона відчувала цей невидимий погляд, який переслідував її навіть вночі, коли інші спали. Її мрія про ямочки на ліктях — така проста, така… нереальна. Вона уявляла себе, але це відображення розбивалося, немов потворна марність. Руки її тряслися від думки, що вони — просто тіні на папері, незримі для решти світу, і цей світ ніколи не дізнається, як ці діти повільно щезають, мов примари. “Ми такі ж діти, як і інші… Просто ті, кому ніколи не дали любові. Це наша доля…”                                                               “Як легко жити біля моря… але важко навіть подумати, що ніколи не зможеш його побачити.”— писала Моллі, втиснувшись у темний куток своєї кімнати, де сірі стіни, розм’яклі від дощу, здається, поглинали усе живе. Вони ніби поволі засмоктували її разом з іншими дітьми, затягуючи глибше, ніж будь-який океан здатен занурити людину. Уві сні вона вільна — подорожує світом, біжить босоніж морським берегом, але щоранку пробуджується лише тут, де стіни, стоять навколо, мов тюрма. Поглядом вона шукає бодай маленьке віконичко — той єдиний просвіт, через який можна дізнатися про погоду. Віконце у кабінеті директора — містера Помфрі і є тим самим світом для дівчинки. Коли він забуває зачинити за собою двері, після того, як піде у свій розкішний дім - палац, і тоді Моллі, тихенька, мов привид, підкрадається до щілини і ловить слабкий промінь світла. Він сліпучий, гострий, як ніж, що ранить білу, бліду шкіру, таку, що давно не бачила дня. Вона не розуміє, як на цьому віддаленому від сонця обличчі з’явилися ластовиння. Мабуть, спадок від когось з батьків, яких вона ніколи не знала.                                                                                                                                                          “Моє єдине сонце — ця вузька смужка, схована від мене за дверима.”                                        “Другий промінь у моєму житті — це міссіс Помфрі.” Її добрі очі, що спалахують м’яким світлом у цьому світі. Вона — мов теплий вогник, якого я боюся доторкнутися, щоб не згас. І як тільки такій милосердній людині може імпонувати жорстока, відчужена постать нашого директора? Моллі відчувала, що міссіс Помфрі потрапила до нього в пастку, та зовсім не знає його справжнє єство.                                        І все ж, вона приходить. Приносить їм теплі речі, книги, мрії у клаптиках обкладинок. Її руки дбайливо відкривають світ перед Моллі, хоча б на декілька хвилин. Вона вкладає тепло в кожен дотик, кожне слово. І часом, у тих самих книгах, дівчинка бачить, як життя поза цими стінами проблискує, як слабкий промінь, невловимий, але такий бажаний. “Місс Помфрі вчить нас, коли має хоч трохи часу…” — занотувала Моллі.

Моллі, стискаючи подих, прослизала довгими, затхлими коридорами дитячого будинку. Її кроки тонули у мертвій тиші, і лише тьмяне світло ламп, що часом миготіли, неначе підглядаючи за нею, видавало її присутність. Вона помітила, своїми темно зеленими немов густий ліс посеред ночі очима, двері до кабінету містера Помфрі були ледь прочинені. Її бажання знову побачити бодай крихітку сонця — цього забороненого, недосяжного світла — було сильнішим за відчуття голоду, яке давно стало її постійним супутником. Тихо, ніби сама пітьма, Моллі підкралася ближче. З кабінету лунало щось схоже на голос людини, але кімната виглядала майже порожньою. Це було радіо — холодний, відчужений звук, що долинав із темряви, немов шепіт привида, заблукалого в нічній імлі. Моллі зазирнула у щілину між дверима і рамою. Містер Помфрі стояв біля вікна, спиною до неї, схрестивши руки на грудях. А у повітрі лунали слова, які її серце одразу схопило, немов передчуття чогось жахливого:                                                                                                                                     — Вірус продовжує поширюватися. Найбільш уразливі — діти і молодь до вісімнадцяти років. Є щось у них, що притягує хворобу… як магніт. Вона захоплює мозок, вичавлює світло з їхніх очей, залишаючи лише порожнечу… а потім веде до смерті.                                                                                                                                                                         — Людей віком двадцять до п’ятдесяти років… лише захоплює ця гірка сліпота — продовжував диктор, голос якого набув моторошного шепоту. — Щоб захистити людство та надати час винайти лікі від так назвоної хвороби “Сопот”, уряд видав наказ: з настанням Часу Великої Ізоляції, що означає зачинити себе у чотирьох стіна на невизначений час, аби зменшити смертність дітей та людей похилого віку. Це… єдиний вихід.                            
Директор застиг біля вікна, його силует майже розчинився в темряві, мовби сам став частиною цієї нічної безодні. Чорне, мов виткане з найгустішої пітьми, нічне небо здавалось живою безоднею, що поглинала світ за вікном. Моллі затаїла подих, спостерігаючи за ним із коридору, де ховалася. Їй здалося, що він навіть не дихає, як і кімната, наче застигла в смертельній тиші. Вона побачила це випадково — не саму усмішку, а її тінь, відображення на склі. Його губи повільно розтягнулися, утворюючи криву, що нагадувала жорстокий, неприкритий тріумф.                                                                                                                                                                     Холод прокотився хребтом Моллі, змушуючи її стиснутися у темряві коридору.                                                                      Слова падали у морок кімнати, мов краплі чорнила на чистий аркуш, залишаючи темні, зловісні плями. Моллі відчула, як невидима рука стискає її горло. Її тіло мовби заціпеніло, але водночас мозок вперто відмовлявся вірити у почуте. Кожне слово того голосу, кожен подих у темряві видавалися не реальністю, а якимось жахіттям, частиною кошмару, з якого немає пробудження.                                                                                 Моллі сиділа в холодному напівтемному коридорі, де вогкість проступала навіть крізь кам’яні стіни. Її кістки тремтіли, а думки — мов крихкі, тендітні метелики, яких легко розчавити навіть незначним подихом реальності. За вікном світ продовжував впадати у паніку, а люди, мов потопельники, змагалися за останні запаси їжі, запасали воду й закривалися у своїх домівках, сподіваючись уберегти своїх дітей від смертельної хвороби, яка перетворювала світ у білі, сліпучі плями, мов бездушні аркуші паперу.

“Люди навіть не усвідомлюють, що можливо бачать світ востаннє,” — написала Моллі на пожовклих клаптиках паперу, її слова тремтіли, немов вона боялася, що навіть вони розчиняться в цій вогкості. “Вони бояться більше, ніж живуть. Але що з нами? Ми навіть не встигли побачити цей світ.” Її пальці залишили на папері слабкий слід, мов крик у порожнечу, яку ніхто не почує. Коли їх повели на вечерю, Моллі відчула: це може бути їхній останній спільний прийом їжі. Хоча довкола неї сиділи інші діти, їхні очі відбивали порожнечу, наче вони вже належали до іншого світу, що вислизав крізь тьмяне світло у їдальні. Всі, крім малого Томсона, який тепер виглядав мов привид — його очі затягнула біла, ніби порцелянова, плівка. Раптом він випадково перекинув кухоль молока, простягнув руки, намагаючись знайти ганчірку, і, не втримавшись, впав на підлогу. Його слабке серце вдарило востаннє, ледь відчутно, як хвилі, що стихають на березі. Тієї ж ночі Містер Помфрі наказав старій куховарці міс Лорі віднести Томсона в ліс і поховати його там, без церемоній, без прощання. Але сама міс Лорі, взявши дитя на руки, розуміла, що разом із ним ховатиме і себе. У цю ніч, темну, мов згущений морок, вона пішла слідом за ним, у цей безкінечний спокій. Моллі запам’ятала цей день назавжди — він залишився в її пам’яті, як розпечене тавро, яке не можна стерти. 
Пізніше, блукаючи коридорами, коли всі давно вже спали, Моллі натрапила на кабінет містера Помфрі. Дивно, але двері були відчинені. Слухаючи тишу, вона зайшла всередину. На столі лежав лист, написаний похмурим, холодним почерком містера Помфрі. Криві літери здавалися в’їдливими, мов отрута, кожне слово, кожен рядок звучав хижим шепотом у моторошній тиші кімнати:
“Заради порятунку людства та суспільства, пропоную свій проект «Діти для експериментів». Діти з притулку — не є цінними членами нашої спільноти, і ніхто не зазнає втрати, якщо завдяки їм ми зможемо врятувати наших власних дітей. Вони стануть маленькими героями, непомітними й забутими.
Грошові питання, звісно, обговоримо при особистій зустрічі.
Якщо ці діти зникнуть, ніхто навіть не зауважить їхньої відсутності. Вони принесуть себе в жертву, щоб ми могли винайти ліки, які врятують наше майбутнє.”

Моллі дивилася на жовтий аркуш, а пальці, що стискали його, тремтіли від страху й огиди. Здавалося, що холодний дотик слів, написаних на папері, залишав невидимі крижані сліди, які палили її шкіру. Поряд лежав ще один лист — великий, офіційний, з червоною восковою печаткою, схожою на пляму крові, — його надіслали з університету «Біоетики та Біобезпеки» (LBB). Почерк був чітким і холодним, та в ньому крилося щось зловісне, щось, що здавалося не менш небезпечним за сам вірус. Лист повідомляв про згоду на участь у проекті. Серед сухих формулювань крилося щось інше: згода містила обіцянку солідної винагороди для містера Помфрі за те, що він передасть дітей в їхні руки — для випробувань вакцин, для аналізу того, як вірус повільно пожирає людський мозок, позбавляючи зору, а згодом і життя. Слова на аркуші говорили про “участь у дослідженні”, але між рядків прозирала зовсім інша реальність: це була відмова від їхнього права на життя. Холодний жах стискав серце Моллі, коли вона вдивлялася в рядки, де смерть мовчки і безжально ховалася під маскою науки.                                                                                                                                                                  Моллі стиснула листа сильніше, відчуваючи, як слова обпікають її пальці. Світ, у якому вони жили, вирішив, що вони — просто зайві.                                                                  Моллі хотілося втекти. Її душа пручалася перед загрозою знищення руками тих, хто навіть не мав права її торкатися. Вона не знала, чи вперше в її житті її охопив цей пронизливий страх, але ясно усвідомлювала, що навряд чи встигне побачити море, про яке так натхненно розповідала міссіс Помфрі. Сьогодні, у цей день чи ніч — Моллі вже не могла сказати, що саме ховалося за шибками, адже з появою вірус день ніби зник — вона сіла біля великих металевих дверей, що вели на волю. Сон важким туманом закривав її повіки. Зненацька вона почула, як хтось обережно повернув ключ у дверному замку. Вона стрепенулася, піднялася на свої тонкі, крихкі ніжки. Моллі знала, хто стоїть за цими дверима, навіть не бачачи обличчя. Як тільки темна постать з’явилася у дверному прорізі, вона кинулася в обійми, чи то навпаки — міссіс Помфрі, здавалося, сама злетіла до неї, огортаючи її міцно, як ніколи. У цьому тьмяному будинку, серед темних коридорів і приглушених звуків, це тепло обіймів було для Моллі наче світло сонця. Вона не відчувала подібного від жодної людини. Міссіс Помфрі міцно стискала її в руках, і в цьому обіймі було щось прощальне. Жінка знала про те, що задумав її чоловік, про цей холодний вирок, що мовчки лунатиме серед стін дитячого будинку. Вона підхопила Моллі на руки, притискаючи до себе, ніби захищаючи від усього світу, і поспіхом винесла її з похмурих стін до автівки, на якій приїхала, не була певна, чи сила слабкого тіла Моллі витримає цю втечу. Дівчинка мовчки дивилася у вікно, як світ, нарешті звільнений від сірості дитячого будинку, здавався безмежним і страшенно великим. Їй хотілося записати ці відчуття на пожовклому папері, але він лишився там, у темряві сірого притулку. Міссіс Помфрі не зупинялася. Вони їхали, не обертаючись назад, і Моллі була так поглинута поглядом у вікно, що не помітила, як машина зупинилася. Жінка відчинила їй дверцята, і дівчинка опинилася на краю безлюдного світу, без сліду людської душі навколо, крім них двох, відданих один одному і водночас приречених на розлуку.                                                                                                                                                                     — Ти заслуговуєш побачити цей світ, Моллі. Біжи! — слова міссіс Помфрі пролунали, наче благословення, ніби світло, що вона, можливо, назавжди залишала тут, з цією дівчинкою. Моллі слухала її голос, це був найтепліший звук у її світі, її єдиний захист. Якби вона мала плеєр, вона б записала цей голос, щоб слухати його кожної можливої миті, тримаючи біля серця. Вона подивилася на міссіс Помфрі, розгублена і водночас притягнута до неї.

Їй хотілося ще раз відчути ці обійми, ще раз заховатися в них, але, коли вона на мить відвела погляд, жінка вже зникла, залишивши її одну, перед великим, невідомим світом, що тепер належав їй — хоча б на одну коротку, затамовану мить.

Моллі мчала крізь густий ліс, ледь не заплющуючи очей від того, як вперше вдихала цей світанковий, різкий і майже п’янкий запах свободи. Повітря було важким і солодким водночас, таким іншим, ніж застійне, притишене повітря притулку. Її ноги, мов окремі істоти, несли дівчинку вперед, рухаючись швидше, ніж вона будь-коли могла собі уявити, якби знала, що таке швидкість, що таке воля. 
Моллі летіла над землею, босі стопи торкалися мокрої від роси трави, відчуваючи кожен холодний дотик. Її темне, неслухняне волосся хвилями обрамляло обличчя, збираючи піт і нестримно спадаючи на чоло. Рум’янець, вперше живий, розцвів на блідих щоках. Кожен крок лунав у грудях, кожен змах руки відчувався хвилею радості, якої вона не знала досі. Моллі забула про небезпеку, що ховалася під ногами, та й очі її зараз бачили не дорогу, а світло між деревами, небесну блакить, що визирала поміж гілок, схожа на обіцянку. Аж раптом коріння, криве і товсте, як зморшкуваті пальці, зловило її за босу ногу. Моллі перелетіла вперед, обличчям упавши на землю. Гострий біль розлився по колінах, а червона кров проступила на шкірі, змішуючись з вогкою землею.
Забруднене обличчя, розірвані краї стареньких блумерів — усе це не мало значення. Моллі лежала на траві, спираючись на долоні, дихала швидко і глибоко. І всередині, попри жорстокість нового світу, зростала безмежна радість. Вона відчувала обійми цього світу — не зовсім доброго, але безмежно справжнього.
Моллі не знала, скільки часу минуло, але час був неважливий у цьому світі. Їй одній був важливий кожен дотик, кожне дерево, що, здавалося, вона обіймала як друга. Вона знаходила в них любов, більш щиру, ніж від людей, набагато жорстокіших. Її ноги тремтіли, ледве несли її, голод зводив шлунок, але бажання побачити ще бодай щось змушувало очі її горіти, наче жили окремо від виснаженого тіла.
Вдалині їй здалося, що бачить друге сонце. Одне палало високо в небі, а інше, ніби помаранчева розпечена куля, сяяло під ногами – це була річка, що приймала світло в обійми своєї прозорої, крижаної води.
— Кажуть, річки біжать до морів, щоб знайти спокій. Чи пливеш ти теж до моря? — запитала Моллі, й у відповідь ліс відповів їй лише вітром, що ворушив листя.
Вона вступила в крижану воду, яка обпікала ноги, оголюючи ще більше рани, з яких струменіла кров. Біль пронизала її, але вона не злякалася: знала, що річка не хотіла зробити їй боляче. І тут, мов з глибини її душі, вирвалися слова, якось дивно знайомі, наче з іншого життя:

       Доле, люба, моя вільна доле,
  Приймаю тебе в кожній хвилі й болі. 
  Не клич на дно, дозволь лиш знати, 
  Що в небі світить світло мати.

Можливо, колись мати співала їй цю пісню. Думка про те, що вона колись донькою, хай і ненадовго, заспокоювала. Моллі вмила обличчя прохолодною водою, відчуваючи, як річка ніби обіцяє дбайливо взяти її за руку і привести до світу, де немає ані людей, ані привидів. Тільки десь там, у далекому кінці річки, на неї чекала тиша.
Місто зустрічало Моллі мовчанням, ніби завмерло в очікуванні. Усі живі душі немов розчинилися в стінах своїх домівок, лишаючи вулиці порожніми й безмовними. Моллі йшла повільно, не зриваючи жодного листка, не наступаючи на квітку – вона вже знала, як відчувається біль, і тепер не могла заподіяти його тим, хто цього не заслужив. Вона ніколи не відчувала запаху моря, але коли відчула цей холодний, солоний подих вітру, зрозуміла, що воно десь близько.
Її босі ноги ковзали по розпеченому асфальту, і дівчинка мимоволі подумала: “Чому в містах немає м’якої трави, як у лісі? Як люди можуть обирати сірий асфальт, що так боляче обпікає босі ступні?” Вона згадала росу на лісовій траві, ту прохолоду, якої тут не вистачало. Моллі бігла, але часто зупинялася, поглядаючи на незнайомі цегляні будинки. Вулички навколо тонули в тіні, рятуючи її від сонця, і тільки один чужий рух на кінці тихого провулка змусив дівчинку зупинитися.
Вузькою стежкою Моллі підкралася до того, кого побачила. Це був худий чорний кіт, що сидів, мов привид, на гарячому асфальті. Дівчинка присіла, обережно лягаючи, щоб не налякати це крихке створіння, і, припавши до землі, підповзла до нього. Вона торкнулася його жорсткої шерсті, такої тонкої, що виднівся хребет, і кіт повернувся до неї, хрипко нявкнувши. Її дотик був м’який, зовсім не схожий на те, що знало це маленьке створіння.
Він дозволив їй взяти себе на руки. Моллі притиснула кота до грудей і пішла до моря, не звертаючи уваги на біль у ногах від розпеченої поверхні. Кіт обережно спочивав у неї на руках, його білосніжні сліпі очі дивилися в нікуди. Він був відчужений від цього світу, але знав одне – це серце, що билося поряд, було єдиним джерелом тепла і надії, яке він зустрічав за своє життя.
Кіт не бачив її очей, але міг відчути її ласкавий погляд, торкнутися ніжного тепла долоні. Він не знав, чи розуміє дівчинка, що ця біла сліпота – не просто втрата зору, а знак хвороби, що звалася “Сопот” і не жаліла нікого. Серед усіх живих істот ця хвороба забирала лише чисті душі, без вини й пояснень, як приречення для тих, хто живе з відкритим серцем.
Ступивши на пісок, Моллі відпустила котика і стрімко побігла до моря, як птах, що тільки-но віднайшов свої крила. Її рухи були легкі й невимушені, наче вона ось-ось злетить над берегом, захоплена хвилею відчуттів, які здавалися їй майже незнаними. Хоча б на мить їй хотілося кричати, сміятися, звалитися просто на землю та поцілувати її — вперше відчути, що означає бути вільною.
Моллі влетіла у воду, теплу й солону, таку обіймаючу та водночас жорстку, яка ніби змивала не тільки пил з ніг, але й біль глибоко всередині. Море дбайливо обіймало її, дозволяючи загубити свої рани у його хвилях. Тим часом кіт залишився на березі, сидячи нерухомо, але чуючи, як Моллі весело плещеться у воді. Він не міг бачити її обличчя, але відчував, як вона спалахує посмішкою, і ця радість здавалася йому відчутною, майже осяжною.
Врешті-решт Моллі вибігла з моря, мокра від голови до ніг, і сміючись упала поруч з котиком на пісок. Лежачи поряд з ним, вона дивилася за них двох, як над ними пролітають птахи, кидаючи на них швидкі тіні, сповнені руху та життя. Їхні голоси, що дзвеніли десь над морем, звучали як привітання, як благословення на кожен її подих.
Настала тиша. Але це була тиша без страху, тиша радості, як спокійний видих після довгого бігу. Моллі повернулася до кота, і в її голосі було щось глибоке, ніби слова йшли з самої душі:
— Я знаю, що означають твої білі очі, — прошепотіла вона. — Вони означають нашу з тобою смерть.
Її слова були спокійні, мов легкий вітер між гірськими схилами. У них не було страху, тільки прийняття, якогось особливого зв’язку з цим світом і всім, що він їй дав.

Моллі піднялася на слабкі ніжки, обережно притискаючи кота, який сам застрибнув їй на руки. Вони йшли берегом моря, одні, немов дві загублені душі, відокремлені від цього світу, але єдині у своїй самотності. Дівчинка не знала і не хотіла знати, чи це сон, чи реальність, адже тут, на морському узбережжі, було так добре і спокійно, що навіть думки здавалисч зайвими.
Сонце останнім теплом обіймало їхні ще живі тіла, а хвилі тихо нашіптували, наче бажаючи заспокоїти і пригорнути їх до себе. Вдалині Моллі помітила старенький рибальський човен, що безцільно лежав на піску, відданий часом і морю. Вона повільно підійшла до нього, знаючи, що цей човен належить лише їм. Обережно посадила котика всередину; той тихо нявкнув, ніби подякував, і загорнувся в її тонкі обійми. Моллі відштовхнула човен у море, застрибнула сама, і вони відправилися у шлях, довірившись хвилям, що несли їх все далі від берега, немовби не залишаючи їм можливості повернутися до цього чужого світу.
Вона прилягла на дно човна, відчуваючи, як котик, обережно лягаючи на її груди, супроводжує її до останнього. Вони обоє мовчали, спостерігаючи за небом, де повільно пропливали білі хмари. Морські хвилі віддаляли їх, захоплюючи у своє безкрає лоно, від якого вже не було повернення. Моллі заплющила очі, не бажаючи бачити, як світ зникає з її поля зору, і продовжувала уявляти те небо, на якому не було ні страху, ні болю.
Її останні слова, що злетіли з вуст слабким подихом, підхопило тепле морське повітря:
— Світ такий чудовий, але нам час прощатися…
Котик також випустив свій останній хрипкий звук, ніби обійнявши її в цю мить тиші.

Ніхто не знав, чи знайдуть врешті-решт ліки, щоб побачити цей світ ще довго, чи, можливо, краще побачити його в усій красі востаннє — запам’ятати кожну мить і тихо піти. Люди довірили свої долі вченим, таким самим людям. Але чи настільки варта ця довіра, щоб обміняти її на обіцяну солодку надію на лікування, замість того, щоб востаннє насолодитися життям і світлом довкола?
Моллі вже не хвилювали такі запитання. Вона дала собі дозвіл на мрію, яка жила глибоко всередині, дозволила своїм очам напитись усіх кольорів, яких вистачило б на цілу вічність. І тепер, десь посеред моря, в її руках ще тікло тепло, якими вона огортала тільце котика. Її душа палала, яскравіше за сонце, навіть якщо тіла вже не торкалася життя.