Молитва в тисячу років

п’яте оповідання зі збірки «Дніпро — місто дивовижностей»

Не ми теє бачили, не ми теє чули, а від дідів прадідів почуте, на бересті списане, в голосі віку передане...

Було се в часи, коли Київ стояв над Дніпром, мов золота чаша на високому престолі, коли князі з роду Рюрикового хоробрі були, та не всі однаково дужі. І був серед синів великого дому один, ім’я йому Святослав — не той, що Хоробрий, а той, що згодом таким звався.

Не родився він лицарем, ані богатирем. Малий був та худий, тіло — як билина на вітрі, дух — як іскра в попелі. Дружинники посміювались із нього, старші воїни зітхали, а отець — князь великий — мовчки зводив брови, бачачи сина свого останнього у строю. Не до меча рука тягнулась, не до кінського стремена — все давалось йому важко, наче чужа шкіра йому дісталась.

Але серце в нього було гаряче, і в тім серці палала жага не до слави навіть — до визнання. Не хотів бути тінню при столі, не хотів бути останнім у ряді княжому. І коли інші йшли до учт чи на лови, Святослав ішов до капищ, до ідолів кам’яних, до святилищ древніх. Там, серед диму жертовного і попелу віків, він кликав Богів.

«Дайте ж мені силу, — мовив, — силу не з мечів виткану, а для звитяги роджену! Хочу бути першим у бою, незламним у битві, славним, як сам Перун у громах!»

Але мовчали боги. Стояли, як стояли, холодні та глухі. І не почулося йому ні голосу, ні шепоту, ні віщого знаку. Всі слова летіли марно, мов стріли в порожнечу. І впала тоді душа княжича у темряву.

«Не варті ви жертв, — сказав, — не варті ви вірності людської. Якщо нема в вас справедливости, піду я від вас у ліс, у ніч, і знайду свою правду без вас!»

І рушив тоді, як самітник, сам, у глибочінь лісів, де не ходить ніхто, окрім звіра й духів. Не знав, що знайде, не відав, що здибає. Але вже зійшов зі стежки предків. І шляху назад йому не було.

Так і ходив Святослав глухими стежками, диким лісом, де дерево з деревом шепочеться, а ніч не має кінця. Залишив позаду Київ, і двори княжі, і пиху дружинницьку. І не було з ним ні слуги, ні коня, лише хрест-навхрест перев’язана торба з сушеним хлібом, та гостра туга в серці.

Довго йшов — не день, не два. Знав він усі капища довколишні — і давнє святилище на Щекавиці, і камінь жертовний над Ірпенем, і праліси, де ще з прадавніх часів духи водили хмари й вітер. І скрізь одне: мовчання. Молитви його не лягали в небо, а падали додолу — важкі, як камінь.

Приносив дари — птахів, мед, срібло... Зводив руки до неба, співав, як з болота крик, клявся й просив. І вже не за славу — хоч би хоч трохи сили, хоч тінь перемоги, хоч крихту зверхності. Але в усіх капищах — тільки попіл і дощ.

«Боги ваші мертві!» — вигукнув він якось надвечір, коли стояв над озером, і навіть жаба не кумкала. — «Мертві й глухі! Не кличте мене до них більш — не піду. Не для мене їхній світ, не моя стежка їхня воля!»

І в ту ніч — коли блискавка небо палить, а дощ лупить, мов батіг, — пішов він наосліп. У ліс, де навіть вовки не заводять потомства, в глибочінь нетрів, чорних, як гріх. Не боявся вже нічого. Не мав чого втрачати. Гордий син князя став самотнім мандрівцем у краю, що не знає пощади.

Йшов, поки ноги не підкосились. І ліг просто на землю, на гнилий мох, під розлогим деревом. І крізь шепіт дощу, крізь рев нічного вітру — заснув.

Та не всім дано спати без наслідку в лісі, де світ кінчається.

І в ту ніч, коли ліс дихав чорною парою, а громи перекликались, мов велетні в гніві, Святослав прокинувсь. Не з холоду — бо дощ ліг на нього, мов тепла пелена. Не від страху — бо страх залишив його ще в Києві. А від тиші. В самісінькім серці бурі — тиша. Страшніша за крик.

Він сів і побачив перед собою постать. Стояла, мов з туману виткана. Дівчина. Молода, в білому. І біле те вбрання не мокло, хоч з неба лив водоспадом. І волосся її було чорніше ночі, а очі… очі — без дна. Як глибокі колодязі, у які кидали людей, щоб ті забулись.

— Княжичу, — мовила вона, і голос її був м’який, як осінній дим. — Ти кликав богів. Але вони — не для тебе. Я ж — чула. Я — прийшла.

Святослав підвівся — мов воїн перед судом. Але рука не тягнулась до меча, бо дівчина не несла загрози. Вона несла інше:

— Хочеш слави — матимеш. Хочеш перемоги — жоден меч не зламає тебе. Жодна стріла не знайде твого серця. Куди не підеш — перемагатимеш. Але пам’ятай: кожна перемога — не задарма. Заплатиш. Не нині, не завтра. А тоді, коли я знову стану на твоїй дорозі. Лише раз — і маєш сказати «так» або «ні».

І простягла руку. Долоня її сяяла, мов з жару.

Святослав довго мовчав. Але в грудях його вже давно жила тінь — не від хвороб, не від безслав’я, а від відчаю. І тому він, княжич, син престолу, пастух надії — простяг свою долоню у відповідь.

— Хай буде так, — мовив.

Долоні зійшлися, і в ту мить спалахнула блискавка. Не в небі — в ньому. Щось змінилось. У грудях його — ніби вовк зарився. І дівчини не стало.

Залишився лише він. І нова тиша.

Минали літа — як хвилі по Дніпру: котяться, зникають, а пам’ять про них — у берегах. А з княжича Святослава, що в дитинстві був хворобливий і сумирний, постав муж — могутній, грізний, нездоланний. Не знали мечі спочинку в його руках, не знали вороги милості в його походах. І кожна битва — як свято перемоги, і кожне місто — як здобич.

Вся Болгарія затремтіла. Болгарські князі застигли перед Святославом — немов буря, що здіймає вихор над градами, віщує кінець старого і початок нового.

І сповнилось пророцтво тієї ночі: не знав князь поразки, не знав страху, не знав меж.

Та з кожним тріумфом, з кожним узятим містом десь у пітьмі сміялися очі — чорні, мов ніч у болотах. Стара угода не забулася.