Щоденник з Пекла. 26.03.2022, субота, Гостомель.

26.03.2022, субота, Гостомель. Світлий, сонячний ранок не віщував нічого поганого. З’явилось сонечко, любуватись яким прийшлось недовго, бо розпочалась стрілянина з російської сторони. Знову швидка їзда ворожої техніки по наших вулицях зі зміною позицій та залпи танків під прикриттям наших будинків. Сам би їх знищив, думав я, лише було б у мене декілька гранатометів та АК. Я знав, що техніку рашисти ховають в гаражах недобудованого СТО та високих приватних гаражах на вулиці Яровій. Помилка Міністерства оборони в тому, що перед початком війни не були сформовані диверсійні (партизанські) загони, які можна було заховати на окупованій території або сформувати їх зі ще міцних пенсіонерів, як я, які не викликають підозри у ворога та знають, як користуватись зброєю. Тоді можна було б знищити більшість окупантів за одну ніч без великих втрат.

Реальна дуель з важких озброєнь розгорілась після 16-ої години. Ми сиділи в погребі, коли зовсім недалеко щось вибухнуло. Наш погріб сильно задвигтів від цього. На деякий час запанувала тиша. Я сказав жінкам, що швидко гляну, куди прилетіло. Не дивлячись на заперечення Людмили, я швидко піднявся наверх і почув голос Тараса:

– Вікторе Михайловичу, щось влетіло до Люби!

Садибу сусідки Люби від нас розділяла семиметрова смужка города сусідів-протестантів. Я глянув через свою, посічену уламками огорожу, в бік вибуху. Огорожа сусідки була знищена, що відкрило вирву з димом від вибуху міни. Фасад сусідського будинку було сильно посічено, а двоповерховий підсобний будиночок, у який ще 27 лютого попала злощасна ракета від СУ-35 «сирійця», – повільно «роздягався», звільняючи свої пошкоджені стіни від пінополістиролу разом із штукатуркою. Я швидко розповів Тарасу про результати прильоту міни до сусідки. У цей час з’явилась дружина і силоміць потягнула мене до погреба.

Я завжди дивуюсь інтуїції своєї дружини, її віщим снам. Людмилі цієї ночі теж приснився сон, у якому повз неї знову мовчки пройшли всі небожителі. Цей сон також не віщував нічого доброго. Як тільки ми спустились до погреба, знову пролунав такий же вибух з двигтінням землі, але вже з боку нашої хати. «Невже нашу хату повністю знищено?!» – подумав я. Спробував піднятись, але дружина міцно стискувала мою руку. Я зрозумів, що супротив не має сенсу. Через півгодини поряд пролунав ще один вибух. Люда міцно тримала мою руку, яку я звільнив, почувши сильний гомін з боку садиби Тараса через вентиляційну систему погреба.

– Люда, я маю виглянути і подивитися, що сталось, – мовив я дружині.

– Я піду з тобою!

Ми обережно піднялись по східцях нагору і я відкрив двері погреба. Лунали крики з садиби Тараса. Поряд відкрилось дике сяйво пожежі, – наче факел палахкотіла хата з бітумної черепиці у сусідів на фоні безупинної артилерійської та мінометної перестрілки.

– Люда, я маю допомогти Тарасу.

– А я не зможу, в мене ноги підкошуються, – відповіла дружина.

В цей час з погреба виглянула і Марія Федорівна.

– Тоді ви спускайтесь в погріб, а я до Тараса, бо маю йому допомогти, – відповів я, збираючи відра для гасіння пожежі. Через сад, де в нас не було ніякої огорожі, я забіг на подвір’я сусідів. Мене сердито зустрів пес Рем – німецька вівчарка та любимець Ірини, який невідступно супроводжував господиню, охороняючи її. Іра крикнула на пса і я ввійшов. Ми почали без розбору виносити одяг з хати та звалювати біля стіни хліва. З Тарасом ми винесли холодильник, морозильну камеру та побутову техніку, яка нам потрапила на очі. В останній момент, в світлі палаючої стелі, в кухні Ірина помітила газовий балон та газову плиту, про яку ми зовсім забули.

– Тарас, балон на кухні! – крикнула вона чоловікові.

Практично з палаючої кухні Тарас виволік балон разом з приєднаним до нього газовим таганком. На вулиці ми перехопили з рук Тараса корисні, а з іншої сторони – надзвичайно вибухонебезпечні побутові предмети. Важко уявити, що було б, якби балон зірвався!

Полум’я швидко охопило всю хату. Покрівля згоріла вщент. Горіли внутрішні щитові стіни хати. Полум’я наближалось до хліва, який був з’єднаний з будинком, навісом з дерев’яних брусків та профнастилу.

– Рятуємо сарай! – крикнув Тарас.

В цей час над нашими головами безупинно летіли міни, ракети та снаряди, як з однієї, так і з іншої сторони. Ми з жінками, Іриною та її мамою, не звертаючи ніякої уваги на артилерійську дуель, почали носити воду з нашої криниці та подавати Тарасу, який стояв спочатку на драбині, а пізніше перейшов на покрівлю навісу. Спочатку і я носив воду разом з Іриною, але Рем постійно загрозливо кидався на мене і жінки попросили, щоб я просто діставав воду. Крім того, до троса було прикріплене 15-літрове відро, яке, безумовно, було важко діставати жінкам. Я безупинно діставав воду, дякуючи своїй криниці і звертаючись до Бога з проханням, щоб не закінчилась вода, допоки ми не врятуємо хліва. Води вистачило. Загроза поширення полум’я минула.

– Баста! – крикнув Тарас і почав важко спускатись по драбині.

Його обличчя було змучене, в очах бриніли сльози, а душа була спустошена. Важко уявити, що творилось у цій змученій і спопелілій душі.

Моя душа плакала в цей час більше, ніж при пожежі в моїй хаті. Рівно місяць назад я пережив щось подібне, коли після початкового ступору і наступних активних дій, перейшов до реальної оцінки розміру втрат. Адже кожен з нас половину свого життя тягнеться, щоб побудувати своє сімейне кубельце, вкладаючи у своє творіння всю любов, всю свою душу та відриває кошти від інших важливих потреб, а коли, в долі секунди, все втрачаєш – наступає відчуття падіння в провалля, відчуття невідворотності втрати і даремності прожитих років. Відчуття, що ворог вкрав у тебе все прекрасне, що було у тебе в минулому і нагло спустошив твою душу…