Щоденник з Пекла. 16.03.2022, середа, Гостомель.

16.03.2022, середа, Гостомель. Сірий холодний ранок розпочався з канонади. Це був особливо-інтенсивний артилерійський, мінометний і танковий обстріл з боку рашистів. Відчувалась поодинока відповідь з боку ЗСУ. Я навчився чітко відрізняти тип, та напрямок ударів боєприпасів, що пролітали над нами. Після 10-тої години наступила незвична і підозріла тишина. Ми дещо здивовані незвичній тишині піднялися наверх з погреба. Я розтопив пічку, поставив гріти воду та варити картоплю в «мундирах». Близько 11-тої години на фоні тиші почали лунати постріли з боку виправної колонії по паралельних вулицях: нашій, Дніпровській та Яровій. Як правило, це були одиничні вистріли. Рідко лунали короткі автоматні черги. Постріли чітко наближались до нас. В моїй голові роїлись різні думки. Що це за постріли?

Вулиці Гостомеля залишились напівпусті. На нашій вулиці залишалось приблизно 12-15 людей похилого віку, на вулиці Яровій – до 30 осіб. В моїй голові виникали думки: чи це не йдуть розстріли тих, хто залишився в окупації? Свої думки я не озвучив жінкам, навпаки – почав кидати їм певний плоский гумор. Через деякий час сусідка Ірина повідомила через огорожу про те, що поряд з нашим будинками зупинилася БМП і потрібно ховатися. Я водою притушив пічку та почав спускатися в погріб услід за жінками і зупинився на останніх східцях спуску. Почав напружено прислухатись до звуків на вулиці. Вирішив вийти до рашистів перший і якщо це розстріл, то нехай перша куля дістанеться мені. Через 15 хвилин почув розмову рашистів і подав свій голос російською:

– Не стреляйте, я выхожу на верх!

– Подними руки и выходи! – почулось у відповідь.

Я відімкнув двері погреба і вийшов на внутрішній дворик. Там стояло відділення росіян у кількості семи вояк, які націлили на мене свою зброю. Це були молоді люди у віці від 20 до 26 років озброєні до зубів новими автоматами АКМ. Кожний третій був озброєний снайперською гвинтівкою. На животі і грудях, поверх бронежилетів, красувались десятки ріжків з патронами.

– Можешь опустить руки, – звернувся до мене сержант, командир відділення. – Кто с тобой?

– Моя жена и соседка.

– Пускай выходят по одной.

Я покликав дружину і попросив їх з Марією Федорівною піднятись наверх. Вони вийшли.

– Мы осматриваем все дома на предмет наличия «лишних» людей, – продовжував, звертаючись до нас, сержант. – Открывайте дом!

– Так он открыт, – сказав я у відповідь. – Дом наш горел и мы его не закрываем. И «чужих» людей у нас нет.

– Сейчас мы посмотрим, – сказал сержант. – Давайте начнем с погреба. Серый! – звернувся він до одного із солдат. – Осмотри с ним погреб.

Ми спустились в погріб, за допомогою ліхтарика рашист оглянув його. Там за шезлонгом Марії Федорівни виднілись бутлі з вином, а на полицях стояли пляшки з наливками та настоянками. В іншій кімнаті, де розташовувалось наше сімейне лежбище, на полицях стояли залишки овочевої консервації. Я запропонував «супутнику» пляшку настоянки, але він відмовився, мотивуючи, що їм алкоголь вживати заборонено.

Піднялись наверх і я повів росіян на огляд нашої наполовину згорілої хати. Оглянули перший поверх з плямами на стелі і стінах унаслідок гасіння пожежі. Піднялись на мансардний поверх та оглянули обгорілі стіни і стелю в кімнатах, майже повністю знищені дивани, комоди, обгорілі комірки та душову кабіну. Після огляду солдати доповіли своєму командиру про те, що в будинку нічого підозрілого не виявлено.

– Вы знаете, почему мы здесь? – запитав сержант, звертаючись до нас.

– Нет, не знаем, – відповів я, дивуючись запитанню, що прозвучало на двадцять перший день війни.

– Мы здесь на учениях, – подібно роботу відповів сержант.

– Хороши учения, – сказав я у відповідь.

– Да, отрабатываем тактику и военные навыки, – сказав рашист, для нього, вже давно до дірок протерті фрази. – Вот возьмем на днях Киев и вам станет легче. Рекой потечет наша гуманитарная помощь, а поврежденное имущество мы вам быстро восстановим. Вот сейчас вы что кушаете?

– Картошку в мундирах с солениями с погреба, – сказала у відповідь Людмила, відкриваючи кришку каструлі, що стояла на пічці.

– На соседней улице есть богатый дом, – вказав рукою сержант в сторону будинку міського голови, – Там продуктов масса. Сходите туда и наши ребята вам их выдадут.

– Спасибо, нам чужого не надо, мы обойдемся тем, что имеем, – відповіла моя дружина.

– Вот видите, нам бы только Киев взять, – продовжував сержант. – А тогда у вас будет все: и тушенка, и макароны, и молочные продукты – все бесплатно. Скажите, а сколько километров до Киева?

– Двадцать, – відповів я.

– Так это же совсем рядом, мы его за неделю освободим от бандеровцев. Он что за лесополосой?

– Киев за лесом, – промовив я, а сам подумав: «Хрен ви його візьмете, якщо до цього часу не змогли!»

– Что же вы расплодили у себя столько бандеровцев и нацистов? – запитав один із росіян.

У цей час пролунали постріли з вулиці Ярової, що знаходиться вище нашої. Я схвильовано насторожився. Сержант це помітив і запитав:

– А ваша соседка живет на той улице?