Щоденник з Пекла. 09.03.2022, середа, Гостомель.

09.03.2022, середа, Гостомель. Цей новий день, який був оголошений також «днем тиші», розпочався з вже звичної артилерійсько-мінометної стрілянини з боку рашистів. Хочу відмітити, що про дні тиші та евакуаційні коридори нам повідомляла наша племінниця Вероніка із Сінгапура. Ще телефонувала внучка Марії Федорівні – Таня з Іспанії. Інших можливостей дізнатись про події в Україні у нас не було. Правда, в перші дні війни нам телефонував Володя, родич сусідки із Ужгорода, але він був дуже багатослівним та дозволяв собі довго, із своєї тихої Ужгородської дзвіниці, коментувати наші події. Його, через обмеженість енергоносіїв для зарядки телефонів, ми виключили із джерел вірогідно-достовірної інформації.

Колони людей з білими пов’язками на рукавах знову пішли по нашій вулиці в сторону виправної колонії та Баланівки. Повільно їхали легковики з білими прапорами, інші з обривками простирадл затиснутими з обох сторін в дверях автомобілів. На лобовому склі та склі заднього виду автомобілів просвічувались наклеєні скотчем аркуші паперу з написами від руки російською мовою: «Старики и дети», «Старики, инвалид», «Пожылые люди», «Мирные люди». У мене виникало питання: куди йде ця колона, коли дорога перегороджена підірваним вчора БТРом (те, що рашисти його за добу забрали – викликало великі сумніви) і на що ці люди надіються? За декілька годин колона поверталась назад. Евакуація в черговий раз була зірвана. Сім’я сусідів, які теж були в складі колони, розповіли, що жінка похилого віку з іконою Божої Матері на колінах благала рашистів пропустити її внуків в сторону Бучі, але ті залишались невблаганними.

Вечір закінчився артилерійсько-ракетною перестрілкою сторін. Ми з дружиною вагались, що нам робити? Ми не хотіли принизливої евакуації. Діти та племінниця Вероніка просили нас виїздити з Гостомеля. Але нас наче щось стримувало і тримало від прийняття позитивного рішення.