Щоденник з Пекла. 27.02.2022, неділя, Гостомель.

27.02.2022, неділя, Гостомель. 06:00 год. – відсутня електроенергія. При виході з погреба – канонада бою та знайомий чорний дим з боку летовища. Сірий та холодний день не віщував нічого доброго ні нам, ні іншим жителям Гостомеля. Людмила мені розповіла про сон, який їй приснився вночі. Уві сні перед нею пройшли колоною всі наші небожителі, які повторювали лише одну фразу: «Ми вистоїмо!»

У зв’язку з відсутністю електрики перестав функціонувати водопровід, а запасів заготовленої води вистачить ненадовго. На щастя, у мене є власна криниця, споруджений грибок над нею, є коловорот, а ось відра і тросика до нього, на жаль, немає. У мирний час у цьому не було нагальної потреби. Відоме українське прислів’я говорить: «Допоки грім не вдарить – чоловік не перехреститься». Правда, є інше прислів’я, більш сучасне, здебільшого для лінивих: «Потрібно вирішувати проблеми по мірі їх виникнення».

Отже, я почав вирішувати проблеми, які вже настали. Моє сільське походження мені чудово допомагає в умовах не завжди легкого, побутового життя, особливо, якщо ти живеш у власному будинку. Переривши залежні накопичених старих речей, які моя дружина називає «хламом», що сьогодні непотрібний, але викинути шкода, бо щось, колись може пригодитись, я знайшов нове пластикове будівельне відро на 15 літрів з металевою дужкою, яке я, зазвичай, використовував для виноробства. Воно було завелике, але точно мені підходило. Тепер необхідно було знайти щось таке, що зможе замінити міцний тросик, бо самого тросика (я був повністю впевнений) у мене немає. Не було і міцної мотузки достатньої довжини, приблизно 14-15 метрів. Перекопавши запаси кабелю, я знайшов кабель до комп’ютерної мережі достатньої довжини, що складався з 12 окремих, тоненьких ізольованих провідців. Я чітко розумів, що для 15-літрового відра він заслабкий, але нічого іншого у мене не було. Потрібно було знайти ще тягарець, який буде перевертати відро, для його швидкого наповнення водою.

Слід відмітити таку незначну дрібницю: всі пошуки необхідних речей робились мною під час вибухів та звуків близького бою з автоматно-кулеметною стрекотнею, при цьому дружина періодично висовувала голову з погреба та просила мене:

– Чоловіче, ховайся, зробиш все це, коли затихне!

– Сонце, йди в погріб, – відповів я. – Все це затихне не дуже скоро. Навпаки – буде ще гірше, а нам потрібно якось виживати в цих умовах. Нам буде потрібна вода!

Пізніше я глибоко пожалію, що не послухав дружину в той раз.

Я продовжував закріплювати відро до криниці, коли почув гул літаків і швидко сховався за стіну веранди. Пролетіли два винищувачі незвичної піщано-коричневого окрасу в бік Києва. «Це явно сирійці, мабуть, Су-35», – подумав я. Поза сумнівом, що Пу перегнав свої винищувачі з Сирії, щоб швидше захопити Україну!

Хвилин за 10, продовжуючи возитися з відром, я знову почув гул, але вже з боку Києва та вчасно заховатись я не встиг. Це повертався один із винищувачів, «сирієць», видно, його напарника було збито силами ППО Києва. Пілот явно мене помітив, розвернув свій літак і завис в повітрі на висоті близько 50 метрів над ділянкою сусідки, що зліва. Я зрозумів, що зараз відбудеться щось страшне. У цей час знову виглянула дружина з погреба. Я їй встиг крикнути:

– Люда, швидко вниз, швиденько ховайся!

– Зараз він буде мене розстрілювати! – подумав я і швидко шмигнув за стіну будинку. Почали лунати сильні хлопки-вибухи один за одним – їх було десяток. Від деяких двигтіли стіни мого будинку і я присів на рівень фундаменту. Щось вдарило в альтанку, яка була в п’яти метрах від мене. В ній вилетіли вікно зі склом та вікна з антимоскітною сіткою і скло на дверях. Уламки ракети та розбитого скла пролетіли поряд, дивом не зачепивши мене. У той же час я почув розрив ракети в будинку сусіда через дорогу і побачив його наслідки. Після цього з винищувача вдарив кулемет. Я відчув, що він б’є по нашому будинку, дворику та по крівлі літнього будиночку. А тоді гул двигунів винищувача почав віддалятися…

Сусід Тарас з-за огорожі запитав:

– Ну що, Михайлович, живі?

– Живий, – важко перевівши дух, відповів я.

Вийшовши із-за будинку, я почав оцінювати наслідки повітряної атаки некерованими авіаційними ракетами. Перше, що я побачив – це обрубки стовбурів та гілляк вишні і черешні. Земля навколо дерев була перерита, наче там побували дикі свині, бруківка перетворилась на куски щебеню. Побачив вибиті, а вірніше розтрощені металопластикові вікна і двері в північній та західній частині будинку та повернутій до неї частині літнього будиночку над погребом, вибитий ракетою кут будинку у нижній частині. Складалось враження, що будинок, в цьому місці, завис в повітрі і ось-ось впаде. В нижній частині мансардного поверху в стіні виднілася дірка діаметром до 60 сантиметрів, а з розтрощених труб опалення виливалась вода. Інша ракета попала в маленьку кімнату на першому поверсі, де ми з дружиною спали в ніч на 25 лютого, потрощивши стіни осколками, а коли я зайшов в кімнату, то виявив, що сам корпус ракети лежав на дивані. Я заглянув на розбиті двері входу у погріб і зрозумів, що уламки ракети та розтрощених металопластикових дверей летіли над головою дружини тоді, коли вона спускалась вниз. Я повернув ручку розтрощених дверей, вона поверталась, але самі двері були заклинені. З великими зусиллями я їх відчинив і побачив перелякане обличчя дружини внизу. «Слава Богу, вона жива», – подумав я.

– Ти живий, дякувати Богу? Що там наверху? – почув тихий, переляканий голос дружини. – Мабуть, хати нашої вже немає?