Щоденник з Пекла. 25.02.2022, п’ятниця, Гостомель.

25.02.2022, п’ятниця, Гостомель. Прокинулись приблизно о 3-тій ночі від вибухів, автоматних та кулеметних черг і сказали одне одному майже одночасно: «Значить наші хлопці тримаються!» Зрозуміли, що нам потрібно терміново освоювати більш надійне сховище – наш погріб, куди ми перейшли одразу. Бої в районі аеропорту точилися цілий день. Рашисти висаджували все нові десанти, а наші воїни їх знищували. Чорний дим з летовища продовжував пливти на південь. По телебаченню повідомили про знищення колони противника, що рухалась на Київ по Варшавському шосе – це радувало. В часи короткого затишшя ми почали серйозно готувати свій погріб під укриття та для постійного перебування, бо чітко зрозуміли, що наверху ми не виживемо. Ввечері, за пропозицією Людмили, запросили в своє укриття сусідку – Марію Федорівну. Вона одинока жінка, а погріб у неї сирий, та й з нами їй буде веселіше. Вона з радістю погодилась. Для неї ми поставили шезлонг, засланий старою ватною ковдрою. Крім того, вона принесла для себе пухову ковдру. Для нас з дружиною я заздалегідь поставив на підставку з блоків газобетону та санчат дерев’яний щит, а поверх – старий ватно-пружинний матрац. Дружина його теж заслала старою ковдрою. На стіну, до якої було приставлене наше ліжко, з метою її утеплення, за пропозицією дружини, я прибив брезент, при цьому гвіздки служили імпровізованою вішалкою для запасного одягу. Також ми принесли в погріб два спальних мішки. Маленький електронний термогігро-метр показував температуру в погребі на рівні +7, при вологості 76%. Між імпровізованим ліжком і стіною погреба помістився туристичний столик, а з боку розкладне туристичне крісло.

В цей день, у зв’язку з жорсткою перестрілкою, ми почали освоювати свій погріб, починаючи з 17-тої години.

Про погріб хочеться розповісти окремо. Після завершення будівництва хати я почав будувати погріб, вибравши зовнішній розмір 4х4 метри та глибиною понад 4 метри. Оскільки місце, яке я вибрав під погріб, було недоступне для екскаватора, прийшлось копати вручну. Перші півтора метри я викопав сам, ще 70 сантиметрів прокопав з синами. Згодом я найняв бригаду будівельників, які докопали погріб, залили фундамент та виклали стіни самого погреба ракушняком. Погріб був розділений на входову клітку, шириною біля метра та на дві рівні кімнати з внутрішніми розмірами 2,4х1,8 кожна (в майбутньому – це відділ для вина та овочева частина). Після цього будівельники зробили опалубку та забетонували стелю погреба монолітом товщиною 25 см. Висота приміщення погреба складала 2,3 метри. Поверх стелі погреба була залита бітумна гідроізоляція та насипано шар ґрунту товщиною понад 120 см. Погріб мав невимушену притяжну та витяжну вентиляцію. Над підземною частиною був побудований літній будиночок. Саме ця проста підземна споруда рятувала нам життя протягом 36 діб з початку війни та окупації і, в той же час, гарантувала забезпечення певними продуктами харчування. На бетонних полицях погреба після майже всієї зими залишалось ще достатньо овочевої консервації та варення.

На жаль, в наш час в сучасних багатоквартирних будинках дуже рідко будуються підвали, що здатні захистити від ракетних та мінометних ударів. Нечасто такі приміщення та погреби присутні і на території більшості приватних будинків. Наш уряд в майбутньому має врахувати уроки війни та вимагати від забудовників будувати бомбосховища під житлом, які в мирний час, згідно з відповідними договорами, можна використати під спортивні зали, складські приміщення та магазини, при умові догляду за вентиляційною та іншими системами життєдіяльності. А я, в черговий раз, достойно оцінив практичне значення свого дітища. Звичайно, це укриття навряд чи захистило б від серйозних бомб і фугасів, а від снарядів, невеликих ракет і протипіхотних мін надійно захищало, в чому ми пізніше впевнились.

По сарафанному радіо ми дізнались, що росгвардійці, які зазнали поразки в просуванні на Київ на вулиці Свято-Покровській та вулиці Шевченка, розстріляли близько десяти легкових автомобілів з мирними жителями Гостомеля, котрі намагались виїхати з зони бойових дій до столиці. «Ця жорстокість від слабкості та безсердечності», – подумав я. До нас дійшли також чутки, що на околицях Гостомеля блукають розгублені загони росіян, які наче загнані вовченята – не знають, куди їм тікати. Зазвичай вони ховались в лісах і лісопосадках. А коли у них проснувся другий життєво-важливий інстинкт – інстинкт голоду, вони почали пересуватись ближче до населених пунктів з метою роздобути їжу. Одні з них вели себе по-людськи, і просили їжу, а інші здобували їжу нагло – шляхом грабунку. Зате в кожному рюкзаку окупанта була парадна форма для участі в параді на Хрещатику у захопленому Києві. На щастя, в даному випадку, для ворога найбільша проблема у війні – недооцінка противника. Сусідка, Люба Степанівна, розповіла про такий загін, знищений нашими воїнами, з інших джерел я дізнався про те, як гостомельчанка оплакувала та молилась над тілами цих російських дітей 18-20 років. Це мене вразило і я задумав написати оповідання «Молитва українки», яке закінчив 28 лютого. Прочитав оповідання своїм жінкам – воно їх вразило. При нагоді, в голосовій формі відправив своє творіння в Іспанію по проханню внучки Марії Федорівни – Тані, яка там постійно проживає. Вона записала та розмістила це оповідання в соцмережах, перевівши на іспанську мову. А її подруги перевили на французьку та німецьку мови та розмістили в гаджетах.