Молитва українки

Цю книжку автор присвятив своїй дружині – Людмилі. Маємо велику надію, в перспективі, ознайомитись з іншими творами цього автора.

Книга про перші дні війни з рашистами. Оповідання «Молитва українки» розповідає про цивілізоване, людяне відношення українців до ворогів, які загинули на нашій землі. Про почуття, якими мають керуватись наші воїни в борні з лютим і жорстоким ворогом. А
«Щоденник з пекла» – це хронометраж подій першого місяця війни, пережитих особисто автором разом з дружиною, під час окупації Гостомеля. Страшні події зображені в м’якій формі з певним відтінком оптимізму.

Книга розрахована на широке коло читачів.

Васик В. М., текст, 2023

Своїй мудрій дружині, Ребекевші Людмилі Семенівні, з любов’ю присвячую

Молитва українки

Якщо ти ненавидиш – значить тебе перемогли.

Перед тим, як мстити, вирий дві могили.

Конфуцій

Похмурий день 25 лютого 2022 року – другий день віроломної широкомасштабної агресії Російської Федерації в Україні. Ще не сталось страшних нелюдських злочинів – геноциду орків-вбивць з катуваннями та розстрілами мирних жителів, з масовим ґвалтуванням жінок та дітей в Бучі, Гостомелі, Бородянці. Рашисти ще не здійснили демонстративні розстріли житлових кварталів з загибеллю мирних жителів в Ірпені, Маріуполі, Харкові, Слов’янську, Сіверодонецьку та інших містах країни. Вони ще не знищили барак з полоненими «азовцями» в Оленівці. Ще мати-росіянка, цілком інтелігентного вигляду, не дякувала Путіну за вбивство єдиного сина, що загинув на крейсері «Москва». Внаслідок цього складалось враження, що вона наче народжувала його, ростила, навчала та виховувала лише для того, щоб принести в жертву цьому тирану. Орки ще тільки планують монотонне знищення інфраструктури наших міст по всій Україні. Ще не горіли наші хлібні ниви з налитим стиглим колоссям, а серця наших воїнів ще не переповнились лютою ненавистю до ворога та невгомонною жагою помсти. У цей другий день війни залишки жалюгідних груп вояків із розбитих напередодні десантних частин та мотострілецьких колон блукали в лісах Блискавиці, Луб’янки та по лісосмугах Гостомеля. Вони, як сліпі котенятка, не орієнтувались ні в часі, ні в просторі. Вони не знали, куди їм тікати від пекла, яке їм організували наші воїни на нашій рідній землі. У них не було ні навігаційних пристроїв, ні самих звичайних карт автомобільних доріг. А мобільні телефони у них відібрали напередодні «військового навчання» – саме так їм веліли називати жителям України цю брудну та брутальну війну.

***

Заблукавшому безпомічному загону росіян із знищеної мотострілецької колони запропонували здатися. Командир українського взводу пообіцяв їм життя, житло, гаряче харчування і телефонний зв’язок з рідними.

Але вони відповіли вогнем… Що це? Прояв російського патріотизму на чужій землі? Може, це прояв відчаю? А може, це наслідок Останкінської пропаганди «соловйових-скабеєвих» про «бандеровців-людоїдів»?

Страшно подумати, що в ХХІ столітті можна було зазомбувати росіян так, щоб вони бездумно вірили в подібні страшилки.

Бій з необстріляними росіянами був коротким. Десятки тіл ворожих солдат лежали на ще непрогрітій, сирій українській землі в десятках метрів від дороги на околиці селища Гостомель.

Українські бійці обережно підняли голови із-за кореневої частини дерев лісопосадки. Не отримавши вогню у відповідь, обережно піднялись на повний зріст, тримаючи автомати напоготові, і повільно пішли на позицію ворога. Одночасно з одного із крайніх будинків Гостомеля вийшла жінка років п’ятдесяти в темній хустині і пішла вслід за воїнами.

Бійці збирали трофейну зброю та відстібували підсумки з «ріжками» для підрозділів самооборони. Бажаючих захищати рідну землю від ворога виявилось значно більше, ніж наявної стрілецької зброї.

До українських солдат повільно підійшла жінка зі складеними долонями біля обличчя. Воїни повільно розступилися.

Печаль, біль і сльози наповнили її очі. Вона повільно обходила тіла всіх убитих, уважно вдивляючись в кожне обличчя.

– Боженько! – заголосила вона, як одинока вовчиця. – Так це ж діти! Їм всього по 18-20 років! Вони ще не пізнали щастя першого, справжнього кохання. Вони ж тільки починали своє доросле життя! Вони ще життя не бачили і вже не побачать!

Глянувши в обличчя юного російського лейтенанта років 25-ти, жінка звернулась до нього, як до живого:

– Що ж ти, командире, віддав не той наказ? Я б вас зараз нагодувала українським борщем разом з нашими хлопцями, його вистачить всім.

Українські бійці застигли в оціпенінні і в повному мовчанні. А жінка продовжувала свій траурний монолог:

– Боже! З ними безбожник-тиран обійшовся гірше ніж із злочинцями, позбавивши їх права останнього телефонного дзвінка батькам! Їх матері не швидко дізнаються, що надія вже згасла разом з загибеллю цих дітей назавжди!

– Російські матері, – продовжувала жінка, – чому ви не повстанете проти монстра-дітовбивці? Ви ж виносили цих дітей під грудьми, вигодували їх своїм грудним молоком! Вчили їх, виховували, мріяли про внуків!

– А ви, батьки Росії, чи думали будь-коли, що на цьому перерветься рід ваш? Так чому ви мовчите?!