Ніхто в гостях

Ви колись собі уявляли, що сховано, пережито або те, що досі тліє всередині людини, яка зараз поруч з вами сидить? Такі собі скриньки Пандори…можливо їх відкриють сьогодні, через тиждень, в наступному поколінні, а може їх знищать завдяки колективній силі жерців? І не існує порівняльної таблиці пережитого, хоч люди часто змагаються в кого більше болить. В молодої жінки померла щойно народжена дитина, підліток не може самоідентифікуватись і тому всіляко руйнує себе і постійно думає про суїцид, 36 річного чоловіка зрадила дружина і цим він пояснює свою пиятику і азартну манію. А в Рори біполярний афективний розлад. Ви чули про маніакально-депресивний психоз, забудьте, то стара назва.

В поліклініці при психіатричній лікарні, розхитані крісла, але там затишно Рора відчуває себе як удома. Вона прийшла завчасно, не може дозволити собі розкіш запізнюватися. За ці роки коротка терапія та корекція схеми лікування стали наче приємною розвагою. Та ні, Рора відчувала благоговіння. Ті пів години на місяць давали сенс далі існувати. Ні, не жити, бо це довгий процес одужання душі, після психозу. Поки чекала на прийом у психіатра, спостерігала за молодою жінкою навпроти, яка якось особливо гидко плямкала. І після завершення своєї трапези, жінка повідомила кокетливим тоном набраному номеру, що взагалі не поважає жінок, обожнює олів’є і салат з крабових паличок. Рора подумала, що все ж не дивно, чому вона чекає психіатра. Така собі Марла Зінгер львівського розливу.  Виявлена агресія спровокувала думки про себе. Жінка ненавидячи всіх жінок, хоче зблизитись з чоловіком? Ніби це їй дає плюс. З пацанами крутіше тусуватися, вони такі цікаві, а не те що ці Сильвії Плат - поетеси-страждальниці з парфюмом п’янких квітів. Та я така ж, тому і ненавиджу її.

Нам трудно, ми хочемо припинити свій біль. Але, все таки, хіба важливо яка саме проблема, якщо для різних людей з різними історіями, різні страждання приносять єдине, що поєднує – бажання руйнувати себе? Направду, оте різне, буде важливе лише за однієї умови –  вони справді хочуть змінитися.

Думки про себе, в себе, думки через себе. Сьогодні, як і вчора, день не вдався. Взагалі зі самого початку тижня, я ніби не я, не відчуваю своєї присутності в реальності. Відповідаю на питання як робот. Взагалі не розумію і не відчуваю себе. Сьогодні все моє тіло ниє і болить м’яз на спині. Не знала де себе діти цілий день. А коли мила посуд, зрозуміла, що більше не хочу жити. Кажуть, коли миєш посуд, потрібно думати про нього і про те скільки води використовуєш. Що ж, правда. Нічний сон може це виправить.

Всі довкола кричать, гул, якісь заклики. Ми знаходимось в якомусь приміщенні, схожому на паркінг з блідо-зеленими стінами. Я бачу як ціпеніють люди. На людей направляють автомати і починають стріляти, але не в нас самих, а коло, терористи нас залякують, мені страшно, починаю панікувати, я не розумію чи справді вони хочуть нас вбити зараз. Вони сміються, кривляються. А мені набридло те все, я зриваюсь в центр ближче, там де вони палять і розкидаю широко руки. В терориста на лиці вимальовується відраза до мене, він зачекав 2 секунди і почав стріляти. Все ніби сталося і миттєво, але кулі наче уповільнено продирали мій живіт, я падаю. Я не померла, але розумію що мушу симулювати свою смерть, якщо хочу жити. Люди довкола шоковані бігають і не зважають на мене, не втрималася, порухалась. Скориставшись моментом загальної паніки, я стараюсь піднятися і човгаю до виходу. На вулиці мене помічають – боже, в неї розпоротий живіт! Я непритомнію.

Тепер навколо себе бачу людей в сірому приміщенні, а за склом люди в халатах і без. Це ніби реаліті-шоу або лікарня ваших жахіть. Розумію, що все навколо штучне і несправжнє. Тим не менш, я на столі, під прожекторами, якісь люди розбирають мої кишки. Виносять вердикт – «В тебе галюцинації». Дивно, чому тоді живіт болить? І як я тут опинилась? Не дали відповіді. Мені дозволили піти в магазин, який знаходиться на території цього приміщення. Але я не так зрозуміла і пішла за межі «реаліті лікарні». Тут я помічаю, що зі мною йде 12 річний хлопчик, звати його Денис. Халепа, сама не туди пішла і його за собою повела. Тепер треба його оберігати. Добре, принаймі, що кишки не вивалюються, залишилась рана. По дорозі нам зустрічаються палаючі хрести… Я прокидаюсь. Зараз пів 5 ранку. Кішечка спокійно муркає в мене на колінах. Що зараз відбувається в неї в голові? Які сни вона бачить? Що каже їй її маленький фюрер? А бачить точно і фюрер є, який каже їй як поводитися, так і кожному з нас. Нав’язливі думки, які не дають спокою, які ми, люди, можемо назвати системою цінностей, тим що вказує як в певний момент нам треба діяти. Що ж може це досвід, логіка, виховання, уміння, навички? Це все –  той внутрішній тиран, який стратить нас за непослух і буде катувати поки ми не впадемо на коліна, поклавши голову на гільйотині. Совість.

То був дощовий ранок, а якщо точніше, то падав отой незрозумілий мокрий сніг з похмурого сірого неба під яким кружляли чорні ворони. Сигаретний дим, лягав пластом по землі в задушливій кухні.

У Лембергу наприкінці весни – початку літа, відчуваєш себе героєм однієї з історій Харукі Муракамі, там де він не розумів мови пишної дами…. – трохи божевільним і в прострації. Групи туристів заповнюють чи не кожний куточок міста. Люди, люди, всюди люди і кожна нова людина несе свою культуру. «Круто!» – скажете, «Мультикультурність». Ні. Це більший простір для самотності.  Тоді тебе огортає вселенський сум. Вам колись було так сумно на душі, що ви думали, ніби помираєте? І це триває можливо кілька хвилин, а потім знов ніби все окей. Від смутку можна померти? А може це душі мертвих хочуть підселитися у тіло?

Пройшло не мало часу. Рора вирішила з'їхати від батьків, головне не дахом, бо за це переживали. Віддалений промисловий район, де до найближчого супермаркету 3 км, а дорога на роботу схожа на святкування дня водно-болотних угідь.