Розділ 18. Шлях пані Ірми — із чого все починалось

Протяжний звук трембіти сповістив про кінець заняття з пані Пелагеєю. Ірма квапливо, із ледь прихованим роздратуванням почала збирати свої речі: сьогодні на уроці вивчали механізми роботи з Магічними кулями, а у неї, як на зло, нічого не виходило.

 — Ірмочко! Бачу, ти сьогодні якась не в гуморі, — підійшла до неї викладачка та м’яко, по-дружньому приобійняла за плечі. — Не у всіх виходить із першого разу, в цьому нічого поганого немає, золотце! Але ти могла б попросити про допомогу Прудивуса Зоремура — у нього он, здається, з цим усе добре. Та й він буде радий, — змовницьки підморгнула пані Пелагея, кивнувши на силует юнака, що саме виходив із класу, та розсміялася так, що всі її важкі прикраси задзвеніли.

Ірма насупила брови, вивільнилася з обіймів та, діловито заправивши темну звивисту прядку за вухо, відрізала:

 — Допомога мені не потрібна. Я можу й сама. І що взагалі означає це Ваше «він буде радий»?

 — Поживеш — побачиш, квіточко.

Ірма ледь стрималась, щоб не заричати — ще не було в навчанні чогось, що викликало б у неї труднощі, а ця куля — так і жбурнула б її об стіну! Неслухняний, жахливий, дурний магічний артефакт, щоб його чорти побрали! І ще ці змовницькі підморгування пані Пелагеї.

Вилетіла з класу, точно фурія. Аж на виході врізалась у Прудивуса. І чому він тут стоїть на проході, заважає їй ходити!

 — Ох, голубко, ти не забилася? — лагідно поцікавився хлопець. — У тебе все нормально? Ти якась сама не своя сьогодні.

 — Та, — знервовано цокнула язиком юна мольфарка. Утім лагідний, терплячий голос однокласника подіяв на неї заспокійливо, і вона відчула, як роздратування відступає. — Не виходить із магічною кулею нічого, — і відвернулася, задерши підборіддя. Згодом знову повернулася до Зоремура та втупилася в нього ядучим поглядом зелених очей, захованих за лінзою окулярів. — Пані Пелагея сказала, що в тебе виходить добре. Ти можеш допомогти мені, — певно, це мало б бути проханням, проте звучало воно як наказ — причому такий, що потребує миттєвого виконання.

Вони із Зоремуром майже не спілкувалися, але юнак здавався молодшій мольфарці розумним та здібним учнем, тож… можливо, варто дослухатися до слів викладачки? Хоч пані Пелагея часом і поводиться дивно, та зазвичай її рекомендації корисні — передбаченням майбутнього займається, як-не-як.

 — Звісно можу! — усміхнувся юнак. — Обіцяю зробити все, що в моїх силах!

 — Ну, спробуй, — самим кутиком вуст усміхнулася Ірма й кинула на нього насмішкуватий погляд. — Якщо тобі вдасться навчити мене користуватися цією штукою… можеш розраховувати на мою допомогу в майбутньому.

 — Тобто ти пропонуєш нам дружити?

 — Ні, співпрацювати.

***

 — А ви чули, що Прудивус таки упадає за нею? Ще з першого року навчання — а вже четвертий пішов, — з гамору мольфарської їдальні можна було виокремити голос якогось обивателя.

 — Та ще б за нею не упадати — вона дуже витончена та справді гарна. Особливо зараз, коли підросла. Здається, за нею пів «Мольфаріуму» бігає, — лунав іще чийсь голос. Шкільні їдальні ж бо — розсадник свіженьких пліток, головна тема яких незмінно одна — чужі особисті життя.

 — А вона всім відмовляє — мов неприступна скеля. До того ж, характер у неї просто кепський. Пальця в рот не клади — відгризе до ліктя.

 — Отож, — час від часу пліткар ненадовго замовкає — щоб відкусити свіжого запашного хліба, а потім починає знову, трошки прожувавши. — До неї її залицяльники і на пів метра підійти бояться. Усі, крім Прудивуса — його вона до себе підпускає.

 — Але, здається, сприймає лише як друга — почуття бідолахи невзаємні, — видихає хтось із розчаруванням.

 — Можливо, їй просто потрібен час, аби побачити в хлопцеві гідного партнера.

 — Або його почуття приречені залишитись без відповіді — на довгі роки…

 — Але потім… потім же вони все одно будуть разом?

 — Хтозна-хтозна.

***

 — Ірмо, голубко! — в голосі Зоремура лунав біль, і слухати це було нестерпно. Молоді викладачі-практиканти сиділи під Деревом Світляків: Ірма на трухлявій гойдалці, а Зоремур на вигинах товстого коріння. — Чому ти раніше не розповідала мені про це?

 — Я знала, що ти мене не підтримаєш, — коротко відповіла вона другові.

 — Ірмо… Я завжди буду на твоєму боці. Підтримаю тебе в усьому: будь-який твій задум, твою ціль, мрію…

 — Підтримаєш мене у всьому, крім цього мого захоплення, ти хотів сказати? — нетерпляче випалила юнка. — Я так і знала, що не варто було тобі розповідати.

 — Якби лиш я раніше знав про твою зацікавленість чорною магією! Я не засуджую ні те, що ти впорядкувала ту книгу, ні те, що ти практикувала — але я не можу дивитися на те, як вона впливає на тебе, голубко, — і знову ці котячі очі, наповнені благанням. Ні, це неможливо витримати. Ну чому він такий?!

 — Вона не!.. Не впливає на мене. Я маю закінчити це дослідження. Раз уже почала його — маю довести до кінця і представити результати перед комісією — це відкриє нову сторінку в історії мольфарської магії.