Розділ 17. Про найпотаємніше

Дев’яноста кімната час від часу вибухала голосним нестримним сміхом — таким, що сусіди навіть заходили й просили поводитися тихіше.

— Перепрошую дуже! Обіцяємо бути тихішими від води, нижчими від трави, — посміхався роздратованим гостям Улян, зачиняв перед їхніми носами двері, і трійця друзів справді нишкла… на перших секунд п’ятнадцять. Потім — знову вибухала бурхливим реготом. От як зараз.

У двері знову постукали.

Усі троє притихли.

Знову наполегливий стукіт.

Улян, Красимира та Лукина забули як дихати.

Аж раптом двері різко відчинилися і…

Перед очима вималювались три яскравих силуети, що аж надто вибивалися із загальної естетики мольфарської школи.

— Ох, діти! Це ви! Не можна ж так лякати — у мене серце в п’ятах опинилося, — хлопець дуже театрально схопився за серце. —  Я думав, це нам знову йдуть давати на горіхи за галас.

— Ох, діти… — меланхолійно протягнула Лукина, всміхаючись самими  кутиками вуст та блакитно-сірими очима. — А що ви тут робите у таку пору? У вас же вихідний, вдома мали б бути.

— Ми тут тепер будемо жити завжди, — закопилила губу Яся та підняла підборіддя трохи вгору.

— Поки не охолонемо, — діловито поправила її Ксюша.

— А зараз нам би цей во… чаї б поганяти та печива захавати б… Можна до вас? — і Макс, не чекаючи особливо на запрошення, ступив крок уперед.

— То ви що, тільки поїсти прийшли?! — сплеснула руками Красимира. — Раз уже тут, то пограймо разом, — запрошувально махнула рукою. — Ми тут граємо у «Каверзні запитання» із Уляновою магічною кулею, яку подарували йому на його вісімнадцятий.

— О, у тебе був день народження? — шоковано приклала руки до рота Яся, а потім насупилась. — Так чому ж ти не сказав мені?!

—Та, — відмахнувся рукою хлопець і м’яко подивився медовим прищуром на невдовлений силует молодшої мольфарки. — Ще пів місяця тому був. Якось із голови вилетіло сказати. Утім ви однаково прийшли в акурат: сьогодні ми випробовуємо цю кулю вперше — раніше все руки не доходили; справ було по горло. 

— Так-так, сідайте, спробуйте разом із нами, — закивала Лукина, звільняючи місце поряд із собою.

За мить усі шестеро вмостилися колом на м’якому килимі, зітканому з овечої вовни, а у центрі опинилася магічна куля, що мерехтіла блідим сяєвом. Біля кожного стояла тарілка з печивом із повидлом та чашка гарячого трав’яного чаю.

— Словом, правила такі, — почала пояснювати Красимира, активно жестикулюючи. — Всі учасники уважно дивляться на магічну кулю, а та видає одне каверзне питання — і кожен учасник має на нього відповісти. Приймаються лише правдиві відповіді. Якщо учасник бреше, туман у кулі загоряється червоним. Тож дивіться мені… не махлюйте, — і окинула всіх зумисно суворим поглядом карих очей.

— Ця гра допомагає друзям краще зрозуміти одне одного, дізнатися про співрозмовника щось нове та зблизитись, — ніжно додала Лукина.

Ще мить — і гра почалась. Улян зосередив свої бурштинові, що гречаний мед, очі на магічному артефакті: туман всередині клубочився, точно грозові хмари, пульсував та потріскував. Нарешті — пройшла вічність — за скляною поверхнею проявилося: «Розкажіть про найпотаємнішу річ зі свого життя, яку Ви воліли б ніколи не згадувати».

«Оце так по вуха вляпались, — подумки відмітив Улян. — До цього всі питання не були аж такими гострими. Підсунула ж магічна куля свиню».

— Тепер почнімо з молодших, так буде чесно! — Красимира одразу перекинула вогонь на дітей. — Ясю, нумо ти почни!

— Е-е-е, — протягнуло руде дівча невдоволено. — Я що сама лиса?! — миттю насупилась, але серце пропустило удар — і її розповідь линула швидким, трохи збитим потоком: — Ну добре… Якщо ви так хочете чути, то… мої батьки щось типу сектантів, — витримала паузу. — На перший погляд — звичайні люди, вони щотижня ходять на збори проповідників, що пропагують своє, альтернативне трактування релігії. Я сама атеїстка, але те… те, у що вони вірять — на голову не налазить. Батьки і мене час від часу намагаються схилити до цього… Я нікому про це не розповідала — я про це й думати ніколи не хотіла б. Я намагаюсь… викорінити із пам’яті кожну згадку про це, забути кожен спогад. І ще одне: саме через це мені спочатку дуже не сподобався пан Іоанн, він бо виглядає… мов ті сектанти.

Потім заговорив Макс. На відміну від Ясі, повільно, ніби підбираючи потрібні слова, виважуючи кожне та смакуючи його болісну гіркоту:

— У дитинстві. Мене били. Батько. А мати все бачила та нічого із цим не робила. Я був ще зовсім малим. Зараз мене більше не чіпають — але я все ще пам’ятаю. Пам’ятаю і навряд чи забуду той біль, смуток, розчарування та нерозуміння — за що. Я ніколи не хотів нічого поганого — просто їхньої уваги. Скільки себе пам’ятаю, вони завжди були дуже зайняті та не звертали на мене уваги. Лише тоді, коли я робив щось, що вибивалося з їхнього розуміння про поведінку слухняної дитини. Тепер, коли я виріс, мій батько мене не б’є. Та він все ще намагається підігнати мене під себе. Зліпити з мене свого «ідеального сина», а не прийняти мою особистість.

«Це жахливо. Жахливо, коли все твоє життя — величезне прокрустове ложе». На мить Уляну здалося, що глибока синь Максових очей помокріла, а під ними заліг полиск червонуватого відтінку.