Розділ 15. Бешкет на трьох

— До завтра! — коротко попрощалась Яся зі своїми однокласниками-мольфарами, сказавши, що не може затриматись ні на секундочку після уроків, бо має терміново бігти додому, а сама… Замість того, щоб викликати портал, вийшла зі школи та звернула в бік північного виходу, того, що вів до Вишні-Вічноцвіту.

Вони домовились зустрітися біля Дерева Світляків. Але йти мали порізно, щоб ніхто нічого не запідозрив. Йти мали так, щоб ніхто про це не знав. Така собі… невелика таємничка.

Звісно, із цими махінаціями шлях пролягав набагато довший, ніж якщо вийти зі школи з основного, західного входу — звідти дорога йде напряму, а так ще обійти доведеться. Утім біля основного виходу завжди купа народу, — і так Ясю точно хтось та й помітить. А на четвертому, північному, майже ніхто не бував.

Коли руда мольфарка безпечно минула цей пункт свого шляху, путь її лежала крізь Безмежний Квіткостеп: польові квіти й трави колосилися, переливалися своїми яскравими червоними, синіми та жовтими барвами та пахли так солодко, що аж крутило в носі від їхнього важкого, майже медового запаху.

«Цікаво, а чи вони вже там?» — промайнуло в думках дівчини, поки простувала квітучими рівнинами. — «Навіть якщо й так, то почекають. У мене ще трохи часу точно є. Зрештою, самі винні будуть, що приперлися так рано», —  так собі обмірковувало дівча.

А згодом і швидка течія річки Безкінечниці показалася на горизонті. Відголоски її шумного порожистого потоку гулом рокотали у вухах. Коли Ясина нога ступила на дерев’яний міст, що вів через ріку, гул її лише посилився.

Зелено-карі очі дівчини мимохіть опустилися додолу — її погляд причарувала піниста бистрина, що не мала кінця, розрізала навпіл своєю довжиною весь острів, стікала двома водоспадами по обидва його боки, а потім перетворювалася на хмари. Це ж треба: бігти такою швидкою, звивистою змією! Це ж треба: не мати ні початку, ні кінця!

А там Яся і не зчулася, як ноги донесли її до місця зустрічі — Дерева Світляків. Там на неї вже, як дівчина й думала, очікували.

— Тебе ніхто не помітив?

— Пф-ф, обіжаєш. Прошмигнула, наче в плащі-невидимці.

Намічалась дуже цікава авантюра, і Ясі це неймовірно подобалось. Та почнімо спочатку: із чого, власне, все так закрутилось?

***

— Красунечки, слухайте, є одна тємка, — підморгнув Макс своїм подругам (новий статус Ясі та Ксюші мав незвичний присмак у Максових думках), — тіки тс-с-с, — і змовницьки приклав вказівного пальця до вуст, озираючись на всі боки. Ніхто не мав їх почути.

Трійця сиділа в шкільному парку, відпочиваючи на перерві між заняттями. Окрім них тут нікого не було — тож Макс вирішив викласти все зараз. Бо потім може не випасти шансу знову опинитися лише втрьох. Без сторонніх осіб.

— Що ти задумав? — склала руки на грудях Ксюша. — Якщо це щось незаконне, я не братиму в цьому участі, — її обличчя променилося серйозністю та непохитністю.

— Якщо це щось незаконне, я в ділі! — на противагу врівноваженій Ксюші відповіла запальна Яся, і очі її запалали.

— Не переймайтеся, все максимально прозоро, — почав Макс, намагаючись запевнити карооку дівчину в чистоті своїх намірів. — Звісно, краще, аби про це ніхто не знав… Коротше, є пропозиція сьогодні ввечері сходити до Хребта Похилих Скель — на відміну від інших територій «Мольфаріуму», на яких ми встигли побувати, там ми не були ніколи — навіть мимохіть, — провадив далі хлопець, уважно спостерігаючи за мімікою дівчат.  — Що ви про це думаєте?

— ВАУ! Це що, згенерована ТВОЄЮ головою КРУТА ідея?! Невже я сплю? — у звичній манері, втім тепер не уїдливо, а жартівливо підмітила Яся, театрально піднісши руки до пів відкритих вуст. — Це ж найвіддаленіший шмат території «Мольфаріуму»! Має бути весело і цікаво!

— А я от думаю, що це дурня, — закотила очі Ксюша. — Невже ви не чули, що молодшим мольфарам туди не можна без супроводу дорослих через високий ризик заблукати? Це небезпечно.

— Любомисл і справді розповідав мені, що там повно лабіринтів із печер… Сам він там не був, а лише чув, — почав Макс. — Та ми не заблукаємо. Обіцяю. Ходімо туди разом сьогодні! Я думаю буде доволі символічно зробити це втрьох, — від хвилі ентузіазму, що вмить накрила хлопця, він аж підірвався з кам’яної ажурної лавки та простягнув дівчатам, що залишались на місці, руки. Він хотів би і Любомисла покликати, але знав, що юнак, скоріш за все, відмовиться. «Ні, це небезпечно», — відрубає і змінить тему розмови. Тож Макс планував сходити з дівчатами, а потім розповісти Любомислу і довести йому, що в тих горах немає нічого небезпечного.  — Утім, якщо ви не хочете, я піду туди сам, — випалив Макс та вдав, що прибирає раніше простягнуті долоні.

— НІ! Стій! — заверещала Яся і вчепилася за його рукав. — Ти не можеш піти туди без нас! Ми також підемо, правда, Ксюшенько? — вуха синьоокого юнака вловили тихе зітхання Ксюші.

— Та підемо, куди вже дінемось, — граційно вклала свою руку в Максову, і він відчув тепло її пальців. — Має ж хтось пригледіти за вами, — знову закотила очі, однак у голосі її віддалено звучали нотки турботи. — Нехай це буде наш ритуал посвяти в друзі чи… щось на кшталт того.

Тож там, у парку, вони й домовились про план дій: одразу після уроків діти мали переконати всіх, що повертаються додому, у свій світ, а самі — залишитися у «Мольфаріумі» та зустрітися біля Дерева Світляків. А вже звідти — разом до Хребта Похилих Скель.