Розділ 14. Покарання і примирення

Перед очима Ясі все ще блимали окремі кадри: чекають Макса, лист із завданням, Темний Ліс, туман, усе йде не за планом, стовп темряви, розлючена пані Ірма, розмова в її кабінеті, призначення покарання… «Насичений учора видався день, нічого не скажеш», — видихнула школярка.

Так, час від часу тяжко зітхаючи та здуваючи прядки волосся, що падали на обличчя, руде дівча із закоченими рукавами помаранчево-зеленого светра насуплено та наполегливо підмітало — в руках її була довга важка мітла із сухих гілляк.

Трійку дітей запхнули на північний край острову, до Дерева Святляків, та змусили прибрати цей величезний шмат території:

— Це найменше, що ви можете зробити, — відрубала пані Ірма, вручила їм ці жахливо незручні віники та металеві відра в руки і залишила тут. До речі, саме звідси діти відправлялись на Летючому мості до острова, де проводили міжшкільний конкурс «Левітас», тож місцина була їм вже знайома.

Покарання відбували на різних кінцях галявини у тривожній мовчанці, бо ще одна невдача спровокувала між ними черговий конфлікт, який Яся воліла б залишити за кадром. Їй вистачало поганих думок через почуття провини перед директоркою, а ще… через цього Горигляда дурного. Він не міг упустити можливості тикнути Ясю носом у її невдачу та докорити.

— Невже мольфари, яких відібрали в якості найкращих на міжшкільний конкурс, могли з такою феєричністю провалити свою першу місію? Я завжди розумів, що моя персона підходить для престижності та шансової майбутності, яку надає конкурс, набагато краще, ніж будь-хто з вас трьох. А зараз — усвідомлюю це ще більше. Можливо, якщо б на «Левітас» відправили команду в іншому складі, наша школа б пройшла на наступний етап у розряді молодших учнів, — Яся розуміла, що він просто бісився через те, що його не обрали. Звісно ж, Горигляд вважав себе найкращим та найбільш достойним. Але подібні слова… все одно псували настрій.

«Противна кучерява моська», — злісно подумала дівчина й агресивно махнула мітлою. Під мітлою хруснув сухий листок.

Хруснув від кроку, ступленого на покинуті, безжиттєві землі Темного Лісу. Трійця стояла на краю моторошної місцини.

— Тут… неприємно. Чому ми маємо виконувати свою першу місію саме в цьому місці? — зіщулилась Яся. Щільна завіса з холодного туману оплітала тонкими, із придихом смерті, пальцями темне гілля скрючених, ізсушених дерев. Темна енергія тут так і пульсувала.

— Інше питання — як нам знайти те, що ми маємо. Я втратила зв’язок зі своїм джерелом магії — тут немає й натяку на вітер, а мелодію, — Ксюша дістала свою окарину і спробувала щось заграти, та звук боляче  різонув по вухах, — тутешні місця викривляють настільки, що я не маю ані шансу використати хоч якесь звукове заклинання.

— Ох, красунечки, і що б ви без мене робили?! — широко, втім все ще ніяково всміхнувся Макс, і, засунувши два пальця до рота, засвистів. Тієї ж миті перед ним з’явився напівпрозорий тотем пса.

— Марселю! Марсе! — дівчина спостерігала за тим, як собака кидається в обійми свого хазяїна, несамовито стрибає та просить, аби його погладили.

«Як добре, що моя Ізабелла, — так звали водяного вужа… точніше, водяну вужицю Ясі, — спокійна і слухняна». Мольфарка помітила, що тотем Макса в реальному світі досі виглядав слабким і напівпрозорим, а силует його періодично блимав. Це тому, що Макс лише недавно з ним познайомився і ще не налагодив із ним достатній зв’язок.

— Хороший хлопчик, хороший хлопчик, — пестив хлопець свого песика по голові.

— І довго нам ще чекати, поки ви закінчите свої любощі? — склала руки на грудях Яся, хоча сама з Ізабеллою була не менш ніжною.

— Хлопчику! У мене до тебе — надважливе завдання, — вдав, що не помітив уїдливого коментаря. — Відчуваєш носом темну енергію? Так, я знаю, що відчуваєш. Знайди місце, де її найбільше — і приведи нас туди.

У цей же момент Марсель весело висолопив язика, замахав хвостом і стрімголов помчав углиб Темного Лісу.

— Красунечки, не зволікайте! Він швидко бігає, — кинувся за своїм улюбленцем Макс. Дівчата непевно переглянулися, а потім ринули слідом за хлопцем у пропащі ліси, оплутані темрявою та липким туманом.

***

Мовчання стояло в повітрі, гуділо у вухах, пробирало тіло прохолодними подихами до кісток. Чути було тільки ритмічне шурхання віників зусібіч. Бойовий дух підтримував лише спогад про підбадьорливий Любомислів погляд та сказані ще зранку слова: «Ти з усім впораєшся».

Тож тепер Макс і намагався «впоратись», наполегливо прибираючи виділений йому шмат території — біля самісінького Дерева Світляків, стовбур якого було б складно обійняти й уп’ятьох, та підвішеної до його товстої гілки гойдалки: дві мотузки та деревинка справляли враження не надто надійної конструкції.

Сумлінно підмітав листя, зсипав його у відро… А потім вітер знову шелестів у верховітті дерев, і нові листочки пікірували вниз та м’яко осідали на землю. «Це просто знущання якесь! Ми тут із самого ранку!» — Макс був певен, що це пані Ірма все підлаштувала, щоб тут не можна було прибрати ніколи… Сама ж сказала: «Не підете звідси, поки все не поприбираєте. Я прослідкую».

Це точно якийсь лохотрон. Хотів поділитися своєю геніальною думкою з дівчатами, підвів голову, посміхнувся і… раптом онімів, коли погляд натрапив на їхні насуплені, зайняті справою силуети.