Розділ 13. Провал

Чоловік похапцем вивалився на подвір’я школи, захеканий та виснажений бігом сходами та лабіринтами коридорів. «Ця жінка колись мене доб’є… Ну нащо так імпульсивно?!»

— Ірмо, голубонько, чом би нам просто не погово-, — зіниці, заховані за котячим розрізом очей, звузились, а перед очима розгорнулася наступна картина: темні хмари швидко затягували небо; у цих жахких клубах рокотав грім — недобрий, злісний. Повітря вмить стало парке й обважніло від стійкого запаху наелектризованої вологи — такої, що аж важко дихати, і шкірою можна відчути потріскування. 

«От чортівня… Не встиг», — промайнуло в думках пана Зоремура. На подвір’я вивалювало дедалі більше натовпу, і всі їхні погляди одразу спрямовувалися на фігуру посередині — її ноги не торкалися землі, її волосся, нещадно розкуйовджене сильним вітром, що ніби оплітав весь силует своїми потоками, розліталося навсібіч, а зелені очі світились, у їхній густій зелені точно здійнялася пожежа.

«Це дуже погано… Востаннє я її такою злою бачив… здається, ніколи. Це дуже-дуже погано, нас тепер ніхто не врятує…», — нервово розгладжуючи вуса пухкими пальцями подумки бідкався викладач, а сам гукав учням, намагаючись перекричати свист вітру:

— Голубчики, без паніки! Зберігайте спокій і краще зайдіть до приміщення! Усе добре… Просто… невеликі неприємності. Вони вже вирішуються. Нумо-нумо, хутчіш повертайтеся на заняття! Немає тут на що дивитися, — в моменти подібних емоційних бурь краще знаходитись подалі від цієї жінки. І не говорити до неї. Бо коли вона розлючена, найменша дрібничка — навіть якесь не таке дихання — може стати фатальною.

Публіка і не збиралася розсмоктуватись, та пан Зоремур хоча б змусив їх відійти на теоретично безпечну відстань. Сам він лишатися тут не збирався та впевнено попростував до пані Ірми.

Зараз він просто поговорить із нею, — і вона заспокоїться. Головне, щоб трійка винних найближчим часом не попадалася їй на о… О ні! Пан Зоремур вловив у натовпі знайомих три силуети: яскраво-руда, бірюзова та темно-каштанова голови йшли перемовляючись. Здається, як завжди, гризлися. До вух долинали уривки їхнього діалогу:

— Ну і хто скаже директорці, що все пішло шкереберть?

— Не я!

— І не я!

Пан Зоремур махав їм руками з-за спини пані Ірми та самими вустами кричав: «Не йдіть сюди. НЕ. ЙДІТЬ». Діти не помічали його.

— Що?! Чому це маю робити я?

— Ти чоловік чи хт-, — хотіла закотити очі Ксюша, але помітила директорку й замовкла.

— Мені здається, чи вона вже все знає?! — вигукнула Яся, затуляючи рот руками.

— Та ну, чому ти так вирі… ши… ла. Хе-хе… А ой, — Макс опинився попереду, а дівчата заховалися за ним. Він нервово торкнувся сережки септума та видав істеричний смішок. — Пані Ірмо, чудова сьогодні погодка, чи не так?.. Грозова така… Ви зробили? — натягнув милу посмішку. — Дуже гарно і… ем… цей во…  Ви сьогодні прямо-таки… сяєте.

— Максиме, — строго відрубала пані Ірма, а небо позаду неї загуркотіло. — Не заговорюй мені зуби. Я чудово знаю, що сталося, — пан Зоремур помічав, як із кожним словом, промовленим чітко та ніби вирок, вона втрачала контроль.

Викладач миттю підбіг до трійки дітей, кинув їм швидке: «Краще мовчіть, я сам розберуся», — та став попереду них.

— Ірмо, голубонько, — виставив долоні вперед, намагаючись заспокоїти її.

— Зоремуре, — темне полотно неба спалахнуло білим світлом. — Це. Тебе. Не. Стосується, — вітер подужчав. — Відійди.

— Ірмо, ти зараз дуже розлючена, я розумі-

— НІЧОГО ТИ НЕ РОЗУМІЄШ! Поглянь на мене! Просто поглянь! Ти бачиш це нове сиве пасмо?! А ти знаєш, що це означає?! — її голос надламувався від крику. — Це означає, що ВОНИ, — кинула злий погляд на дітей позаду викладача, — ці діти, яких ти покриваєш, провалили місію! І вони не просто ПРОВАЛИЛИ її… вони… вони! — знову зарокотав грім, блискавиця зачепила дерево поряд, і воно загорілося. Деякі з присутніх верескнули. Натовп почав панікувати. — Територія Темного Лісу стала набагато більшою! Навіть ЗАНАДТО більшою… Ти взагалі розумієш, які наслідки це матиме для школи?! Рівень темної енергії посилиться, острів стане менш сприятливим для життя на ньому, ті території взагалі вважатимуться МЕРТВИМИ, і ніхто, окрім темних духів, там жити не зможе! Ні тварин, ні рослин, ні дерев — сам туман, болота й Кошмари…. І все це простягнеться ледь не до Хребта Похилих Скель! Ти взагалі усвідомлюєш, наскільки це величезний шмат території? І весь він — відтепер НЕПРИДАТНИЙ ДЛЯ ЖИТТЯ, — вона то зривалася на крик, то говорила притишено; в її промові звучали ноти то відчаю, то люті. Пан Зоремур спиною відчував, що діти за ним зіщулились від жаху та притискаються одне до одного; відчував, що сотні пар очей зараз прикуті до них. Однак він не міг зараз ні підтримати тих трьох, ні розігнати допитливий натовп — він мав бути з пані Ірмою.

Поки вона лементувала, поки бушував вітер, гуркотіли розкати грому та розсипом судин та капілярів спалахували блискавиці, пан Зоремур повільно підходив ближче і ближче. Аж поки він не зміг покласти руку їй на плече.

Тієї ж миті ноги директорки торкнулися землі, а вогонь в очах згас — натомість в них з’явилися сльози.

— Ти розумієш, що це означає?.. — ледь чутно, із розпачем запитала знесилена жінка. Пан Зоремур одразу ж обійняв її та пригорнув до себе.