Розділ 8. Згуртоване (?) тріо

Для Уляна Колоса і подорожі до сусідніх летючих островів на магічних переправах, і величезний натовп та гул, і екстравагантний вигляд чарівників з інших шкіл були вже справою звичною — разом із Красимирою та Лукиною вони брали участь у міжшкільних змаганнях вже третій рік поспіль. Ще не вдавалося пройти далі другого етапу, але все одно не здавалися.

Людей цьогоріч було багато: тут були й учасники, і викладачі, і глядачі, і судді.

«Привіт», — пройшло трохи часу, перш ніж Улян виокремив із натовпу тендітну фігурку сором’язливої Хельги, яка махала їм трьом. Вона була вбрана в довгу чорну сукню з широкими рукавами та рюшами, а на шиї її красувався срібний кулон із зображенням місяця — повного, залитого кров’ю. Улян чесно не пам’ятав, що це означає. Хоча дівчина, здається, неодноразово розповідала, бо пишалася тонким символізмом та складною метафорою, що були вкладені в цю прикрасу. — «Як ваші справи?» — подружилися вони з Хельгою саме на цих змаганнях, і відтоді зустрічі на цьому заході в такому складі вже стали традицією.

— Хельго! Скільки літ, скільки зим. Я скучив, — поправляючи хвильки пшенично-рудого волосся, всміхнувся Улян та зазирнув у трохи схвильовані чи то зустріччю, чи то змаганням, що от-от мало початись, очі подруги-відьми.

— Кукусики, — привіталась Красимира. Лукина стримано помахала рукою та усміхнулася. — Та у нас все по-старому: живемо, вчимося, систематично б’ємо вікна пані Юзефі. Улян нас прикриває, — підморгнула, а хлопець тяжко видихнув.

— Не розстраюйся, — поплескала по плечу Лукина.

— Та ви не переймайтесь. Я, як староста, вже звик, що всі мої однокласники з шилом у сраці, а отримувати на горіхи за це мені.

— Ой, та тебе всі викладачі люблять, не прибідняйся. А ти як, Хельго? Сьогодні ви в тому ж складі, що й завжди?

— Ні… Цьогоріч я з Хекатою і Драгомирою.

— Ого, оце сюрприз! А де Міркалла і Кармілла? — здивувалась Красимира, адже дві сестри-відьми ще жодного разу не пропускали змагання.

— Вони… мають справи в академії, — ухиляючись від прямої відповіді, зронила дівчина, відводячи темно-карі очі. «Ясно, це конфіденційна інформація, пов’язана з Академією, тому вона не може виголошувати. У нас у школі ті самі правила діють». — А як ваші новачки?

— Та… ще молоко на вусах не обсохло, — посміхнувся Улян, оглядаючись на Макса, Ксюшу та Ясю, що своїм галасом та яскравим, незвичним для магічного світу, виглядом, виділялися з натовпу. — Вони ж сьогодні вперше побачили, як між летючими островами з’являється магічний міст. І пересувалися по ньому також уперше. Я попередив їх, що може бути трохи страшно, але Макс — он той бірюзовий — сказав, що він нічого не боїться і йому взагалі на цей міст стати — як два пальці об асфальт.

— А в результаті злякався так, що не відпускав руку Ксюші — он тієї, що найвища — доки ми сюди не долетіли, — закінчила Лукина.

— Ксюша в них чисто мамця: і Ясю, і Макса тримала за руки весь час, поки ми летіли. Ще й слухала їхні перепалки.

— О… Вони не дружать? — здивувалася Хельга. — А виглядають як друзі.

— Пф! Та Макс і Яся, як ті собаки: я дивуюсь, як ще горлянки одне одному не поперекусували, — відмахнулася Красимира.

— Ставлю на те, що вони подружаться, — хитро всміхнулася Хельга. — Троп від ворогів до друзів — найкращий.

***

«О святий Місяцю, як же я ненавиджу чоловіків», — маленька відьмочка років чотирнадцяти із неприхованим осудом дивилася на групу веселих та жвавих характерників, які загравали з юними відьмами та мольфарками. Один навіть до неї підходив, та вона окинула його отруйним поглядом зелених, мов пліснява, очей та пообіцяла, що наведе порчу на всю його сім’ю. Він, підібгавши хвоста, втік подалі від агресивно налаштованої дівчини.

Видихнувши, відьма нервово заправила за вухо волосся кольору червоного дерева та обперлася об кам’яну колону. Їй було некомфортно серед такої великої кількості людей, тож вона намагалася триматися подалі від натовпу. Дівчата ж із її команди любили опинятися в центрі подій, тож вештались деінде.

Юнка вивчала все довкола уважним, зосередженим поглядом: летючий острів, на якому проводили змагання, так сильно відрізнявся від острову, що належав Академії. На відміну від нього, він не був оплутаний таємничою атмосферою та непроглядним туманом, що майже ніколи не спадав. Не було тут хвойних лісів, вимощених бруківкою акуратних доріг, химерних кам’яних статуй, захованих у траві, алтарів та величних склепів, де зберігався прах славетних відьом. Не хилилися над водами верби. На цьому острові було ясно та сонячно, небо сяяло чистою блакиттю, навіть архітектура — і та була повною протилежністю темній стриманості й загадковості стін Академії.

Місце зібрання людей — простора галявина всередині світлого храму з білого каменю та позолотою. Для промовців, які мали оголосити початок конкурсу, було облаштовано щось на кшталт сцени посередині галявини. Але поки там було пусто.

— Агнес, — почувши своє ім'я, дівчина прокинулась від роздумів. До неї підійшла відьма з випускного класу — Драгомира. — Хвилюєшся перед змаганням? Виглядаєш знервованою.

— Ні, не хвилююсь, — спокійно відповіла дівчина, торкаючись поглядом підвіски на шиї Драгомири — тоненького місячного серпанку, який коливався від будь-яких порухів своєї власниці. — Мене нервує інша причина. Он та, — промовисто кивнула на особливо конфліктного характерника, який якраз чіплявся до мольфара з бірюзовим волоссям.