Розділ 6. Магічні й немагічні небудні

Яся підійшла до маршрутної зупинки дуже вчасно: потрібна їй 43 маршрутка якраз під’їжджала. Дівчина простягнула руку вбік, а коли маршрутка зупинилась, швидко заскочила в неї, висипала водієві в руку купу монет та зайняла на диво наявне вільне місце. Відсунула шторку, що заважала дивитись у брудне заляпане скло вікна на монотонні пейзажі з п’ятиповерхівок, магазинчиків та алей з поржавілими дитячими майданчиками, і заглибилась у думки під якийсь попсовий трек, що грав у маршрутці.

Два з половиною місяці життя на два світи пройшли непомітно. За цей час рудоволосе дівча встигло накопичити в школі боргів із невиконаних домашніх завдань, наслухатись на рік уперед повчальних лекцій від батьків, пару разів зіткнутися з їхніми погрозами «забрати телефон і не віддавати, поки вона не зробить всю домашку»… Але сьогодні вона не думала про це, адже на вихідних треба відпочивати. І сьогодні на неї чекала зустріч з однокласниками.

А от у «Мольфаріумі» все йшло напрочуд добре. Окрім, звісно, існування Горигляда, який все ще неймовірно бісив дівчину одним лиш своїм виглядом. Яся не лише призвичаїлася до магічних буднів та звикла до всіх дивовиж цього місця, а й дещо просунулася в навчанні: нарешті познайомилася зі своїм тотемом, а ще підтягнула свої вміння роботи зі снами.

Тотемом виявилася змія: спочатку, одразу як побачила, сплутала з гадюкою, але то виявився водяний вуж. Це потім їй сказав Віродар, який, виявляється, щось типу розбирається у всяких повзучих. Сказав, що гадюки вологу не дуже полюбляють, а її тотем із води виліз, і що в гадюк на спині візерунок-зиґзаґ, а у водяних вужів — щось на кшталт шахової дошки.

Узагалі Яся сприйняла свій тотем як приємний натяк на те, що саме дівча за натурою — та ще зміюка, тому дуже зраділа.

А ще дівчина тепер могла краще орієнтуватись у снах: наприклад, вона легко відрізняла сон з віщими елементами від сну-знаку чи сну-рефлексії на події минулого дня. А ще — що вважала своїм особистим досягненням — уміла тепер ненадовго, всього на пару хвилин, входити в усвідомлений сон. Пан Іоанн пообіцяв, що якщо в групи добре виходитиме й надалі, він навчить їх входити у сни інших людей. Але Ясі до таких технік ще як до Києва рачки, тому вона просто раділа й тому, що вже вміла.

— На Соборній, — крикнула дівчина, помітивши, що маршрутка вже під’їжджає, куди треба. Побачила поряд і групу однокласників, що вже чекали на зупинці та виглядали разом, мов особливо небезпечне угруповання гопніків з району.

— Ну шо, по стандарту? — вискочивши з маршрутки, сходу запитала Яся. «По стандарту» означало, що вони спочатку багато походять, по дорозі зазираючи в кожен магазин, — від «Кактуса» до «Єви» — а потім втомляться, зайдуть кудись посидіти, поїдять піцу, а потім ще трохи походять, пофотографуються, попрощаються та роз’їдуться хто куди.

— Щойно хотіла запропонувати те саме, — усміхнулася Віка. — Ментальний зв’язок, — і всі п’ятеро шумно покинули зупинку, щоб покоряти центр міста.

Проте довго погуляти Ясі не вдалося: буквально за пів години з’явилася вже знайома записка, що кликала у «Мольфаріум».

Група дітей якраз із зацікавленням розглядала декор для дому на другому поверсі «Кактуса» та дуже відверто коментувала його ціни, аж Яся в одній із бордових піал помітила зім’ятий папірець. «Що? Сьогодні?! Ну чому-у-у, сьогодні ж вихідний!» — трохи обурено подумала, надувши губи. За весь період навчання їх ще ні разу не викликали до «Мольфаріуму» у вихідні. Це було дивно і трохи тривожно. На записці значилося: «Спускайся на перший поверх». Поки її однокласники були зайняті, вона слухняно (хоч і невдоволено бурчала дорогою щось на кшталт «чому не можна зарання попереджати», «чому я маю у свій вихідний пертися бозна-куди», «у нас п’ятиденне навчання, яке право мають змушувати мене ходити більше, ніж треба» та інше) почала спускатись, і щойно поставила ногу на третю сходинку зверху, як портал миттю забрав її.

***

«сорян, пацани, сьогодні ніяк», — механічно надрукував, відправив повідомлення у чат та швидко закрив кришку ноута. Тяжко видихнув. Максим ще тиждень тому домовився з хлопцями поганяти на скейтах сьогодні ввечері, але тепер йому довелося відмовитись від зустрічі на користь сімейної вечері, на якій збереться купа родичів. Хлопець був зовсім не в настрої через це.

Не хотілося ніякої вечері, не хотілося бачити ніяких гостей, а потреба натягувати на себе доброзичливу усмішку просто вбивала… Не було жодного бажання виходити за межі кімнати. То й що, що у батька з матір’ю сьогодні двадцяті роковини? Навіщо ця метушня зі зборами та приготуваннями? Ці всі родичі й такі пишні святкування? Це ж їхнє особисте свято. Макс ніколи не розумів концепцію таких масштабних сімейних зборів.

«І чому я взагалі маю бути присутній там? Там же одні старі люди. Або мої тітки з малими дітьми. І нікого — приблизно мого віку», — не міг змиритися з фактом, що доведеться весь вечір або вислуховувати за втрачене покоління, або слухати крики малих дітей. І все це — впереміш з тостами, привітаннями та врученням подарунків його батькам. Ну хоч смачно поїсти можна… Святкування було заплановане в ресторані, тож Макс точно був упевнений, що буде смачно.

— Максе, — почувся стук у двері, — я заходжу, — за секунду в кімнаті стояв батько. — Чому ти ще не зібрався?

— Я зібрався, — знехотя кинув хлопець.

— Ні. Ти не підеш так. Що це за спаплюжена і побита життям рубашка?