Розділ 5. Магічні й немагічні будні. Середа

— Так, нумо швиденько поприбираємо тут і звалимо, — зі старою, як світ, ганчіркою (колись, здається, це були чиїсь сімейки) та дерев’яною шваброю на озброєнні Яся виглядала войовниче.

— Чому ми маємо залишатись тут після уроків і виконувати всю брудну роботу? — нили Богдан і Микита з відчаєм в очах. Аліна сумно роздивлялася підлогу. Віка сиділа на парті і хитала ногами, мовчки спостерігаючи за дійством.

— Бо ви, придурки тупі, додумались грати в класі у футбол. Баскетбольним м’ячем. І збили вазон із найбільшою квіткою. Тепер усе в землі, — після цих слів із уст Аліни знову — вкотре за останні пару хвилин — зірвався дуже сумний та довгий видих. Вона була відповідальною за всі рослини в класі. Її обов’язком було доглядати за ними, вчасно поливати їх і таке інше. Яся не дуже розбиралася, що там ще роблять із квітами, — у них вдома зовсім не було рослин, окрім невибагливого кактуса Антона — тож певною мірою поважала працю місцевої садівниці.

— Але ж ти сама запропонувала пограти! Ти автор ідеї!

— Вазон збила не я, а ви, йолопи! Змушувати і мене лишатися після уроків — ось це несправедливо. Та я не жаліюся. Тож тряпки в зуби і погнали, — подивилась ще раз на смутну Аліну. Ось кого справді покарали несправедливо — за те, що вона нібито не виконала свій обов’язок і не прослідкувала за цим моментом. Наче вона мала стояти, як той воротар, коло вазона і чекати поки баскетбольний м’яч прилетить їй у голову. Ясі навіть було трохи шкода, що дівчина влипла в цю неприємну ситуацію буквально ні за що. — Аль, ти не винна, що так сталося, — Аля щиро любила свою справу. І квіти дуже любила. Утім підтримувати людей Яся особливо не вміла, тому акт чуйності завершився цією скупою фразою.

— Я знаю, просто… рослину шкода. Я пересадила її, але довелося обірвати пошкоджене листя. А ще їй тісно в новому горшку, — відповіла дівчина, чиє маково-червоне волосся зараз, на фоні поблідлої від смутку шкіри, світилося яскравою плямою під промінням вечірнього сонця. «От же ж, сонце вже заходить», — роздратовано подумало руде дівча і відвело погляд від чужих фарбованих локонів, залишаючи репліку Алі без відповіді.

Рослинку Ясі було шкода, але себе — набагато більше, тож вона розвернулася до Віки, яка все ще сиділа без діла.

— А ти допомогти не хочеш?

— Я? Ні! Я ж сказала, що почекаю тебе. Мови про те, що я допоможу, не йшло, — школярка натягнула на своє обличчя найзловтішнішу посмішку в світі. В очах її танцювали бісенята. — Все-таки мене ніхто не карав, і я можу піти додому хоч зараз, не забувай про це.

— Ах ти! Ось така ти подруга?.. А якщо я поділюсь з тобою шоколадкою?

— Ти і так поділишся.

Зманіпулювати не вдалося. Поки четверо відмивали клас, п’ята тішилася. 

Час від часу у відрі треба було змінювати воду, — коли вона ставала чорною-пречорною від землі та бруду — тож Яся якраз хотіла зробити це, проте помітила на підлозі в кутку класу якийсь папірець. Підняла його, розгорнула, усміхнулась. Не здивувалась, коли побачила там вісточку з «Мольфаріуму», а навпаки зраділа, що можна хоч ненадовго втекти від реальності, де вона мала видраяти класну кімнату до блиску. Непомітно для решти, що була надто зайнята прибиранням, Яся вислизнула з приміщення і вперлась носом прямо в спину старости Замори Горигляда.

— О, Ярославо, це ти, — обернувся і, побачивши дівчину, трохи скривився. «Чого це він кривиться?!», — обурено подумала школярка.

— Ні, райдужний єдиноріг, —  відповіла саркастично та подивилася просто в блакитні очі опонента. Вона і так була не в надто веселому настрої через покарання, а почувши це «Ярославо» взагалі хотіла вбивати. Просила ж по-людськи не використовувати повну форму імені. Уся її радість моментально випарувалась.

— Не треба мені відповідати з такою неповагою. Все-таки я твій староста, — його темні кучері спадали з голови вільним каскадом і ледь помітно тряслись від кожного поруху свого хазяїна. Точно живе кодло змій. 

— Староста — не означає пуп землі та король всесвіту, — якщо спершу цей хлопець здався Ясі непоганим, зараз вона розуміла, що охрестила його таким лише тому, що він взяв на свої плечі відповідальність бути старостою та позбавив інших зайвого головного болю. На ділі ж Горигляд був просто занозною зазнайкою та, виправдовуючи своє ім’я, мав надто високу думку про себе. Дівчина не любила таких.

— Таке відношення до себе я вважаю неприпустимим. Як ти взагалі розмовляєш зі мною? Якесь дівча з іншого світ-, — не встиг договорити, адже до розмови несподівано доєдналася Ксюша:

— Вона зі всіма так розмовляє, — поклала руку Ясі на плече й трохи стиснула пальцями, — цей жест відчувався як «мовчи, зараз все розрулю». — І їй дуже шкода, що вона образила корінного жителя цього світу, ще й свого старосту. І ми вже йдемо, — дівчина хотіла пручатися, але Ксюша об’єктивно була набагато вищою та сильнішою. 

— Перед тим, як іти, нехай вона зітре землю зі свого обличчя та рук — вся брудна, ніби кошеня з вулиці, — високо піднявши голову Замора Горигляд пафосно пішов, лишаючи Ясю та Ксюшу з широко розплющеними очима.

— Яка ще зем... Ах, чорт! — дівчина побачила, що її руки й справді брудні. — Прибирання в школі... — роздратовано цокнула язиком. Вони дійшли до вбиральні, і поки Яся відмивалася, все всередині неї буквально нуртувало від люті.

— Що цей Горигляд взагалі про себе думає?! Знаю його кілька днів, а вже ненавиджу всією душею! Поки він сидить за партою мовчки, все шикарно, а тільки-но відкриє свого рота!.. Пафосна ділова ковбаса-вонючка, засранець, кінчений придурок, тупа сволота! Та щоб він нюхав бебру до кінця життя, щоб його поїзд переїхав, — потік гнівних висловлювань котився й котився. Ксюша навіть не намагалась його зупинити.