Розділ 5. Магічні й немагічні будні. Вівторок

— СА-А-АША-А-А, — рудоволосе дівча з розбігу врізалося в хлопця, який ще п’ять секунд тому стояв на іншому кінці коридору. Вона буквально відчувала, як тієї миті, коли школяр почув своє ім’я, всередині він весь стиснувся та прошепотів щось на кшталт «о ні, тільки не це». Це був староста 8-А, слухняний та зразковий Карась Олександр. Здається, в цілому світі для нього не було нічого важливішого за чисту репутацію та безпеку класного журналу, за яким він, як староста, мав слідкувати та не спускати з нього очей.

У момент зіткнення з його рук випало найдорогоцінніше, — журнал із грохотом вдарився об підлогу, і, здається, в цьому грохоті почувся ще один звук — звук заплямовування його бездоганно чистої репутації, яка з кожною зустріччю з Ясею прямо втоптувалася в землю. Це були суто їхні стосунки: Яся чіплялася до нього і поводилася нестерпно в його присутності, вигадуючи все нові й нові способи вивести хлопця з рівноваги, а Саша постійно торочив, яка вона жахлива людина, та все одно терпів будь-які її вибрики.

— Що ти наробила?! Сторінки ж помнуться! — буркотів він невдоволено, підіймаючи журнал з підлоги.

— Боже, та чому ти так носишся із цим журналом?!

— А в мене до тебе зустрічне питання: чому ти з ним НЕ носишся? Ти ж також староста. Де він взагалі зараз знаходиться?

— Пф-ф, а я звідки знаю? Можливо, він у Віки, можливо, валяється десь на підвіконні, а можливо, хлопці намагаються втопити його в туалеті прямо зараз. Мені яка різниця? Я себе старостою не обирала і за журналом слідкувати не наймалася.

«Як добре, що хоч у “Мольфаріумі” ця роль дісталася не мені, а якомусь лошку».

— БОЖЕ, я все ще не розумію як ТИ можеш бути СТАРОСТОЮ, — випучив по-риб’ячи свої світло-зелені очі хлопець.

— Як не розумієш? — театрально здивувалася дівчина. — Усе дуже просто: я найкрутіша богиня цього світу.

— Добре, навіть сперечатися з цим не буду. У мене немає часу на дурниці. Мені треба йти.

— Кошмар! Чому ти такий груби-ий? Ми ж друзі!

— Ми не друзі.

Яся, може, посперечалася б із ним ще трохи, але їй у голову знову прилетіла записка про те, що її чекає «Мольфаріум». Отож, дівчина вирішила відкласти цю розмову до наступного разу, як побачить хлопця з паралелі в коридорі, а сама знайшла місце, де нікого не було, сховалась за якусь ну-у дуже велику монстеру в кутку та застрибнула до порталу.

Той закинув її прямо на сходи магічної школи.

— А одразу до потрібного кабінету не можна було, нє? Ще по сходах дертися доведеться... А я так-то вже не в тому віці, — розпиналася дівчина, ніби її хтось міг почути.

«Що у нас взагалі за урок зараз? Здається… історія магічного світу чи щось таке. Куди мені там і-?», — не встигла Яся закінчити думку, як почула згори знайомі голоси.

— …нечко, я точно знаю, куди нам іти. Я чудово орієнтуюся на місцевості.

— Пф-ф… Звісно! Саме тому ми облазили весь третій поверх і досі не знайшли 306 кабінет. Ми просто ходимо колами.

— Чи то я винний, що цю школу так збудовано? Усі претензії — до архітекторів.

— Агов! — вигукнула Яся, підіймаючись швидше, і скоро натрапила на бірюзову й темно-каштанову голови. — Чому розкричалися? Вас аж знизу чути.

— Заблукали, — закотила очі Ксюша.

— Не заблукали, а… знаходились в процесі пошуку.

— А що шукали?

— 306 кабінет. У нас там урок зараз, — пояснила дівчина Ясі.

— Е-е… Так ось же він? — вказало дівча на двері за спинами цих двох. Яся ледь стримувала сміх. — Бачили б ви свої обличчя зараз, пха-ха-ха! Не хочу сказати, що ви облажалися, але ви КОНКРЕТНО облажалися.

— Забудьмо про це, — Макс благально подивився на Ксюшу.

— Ніколи, — закотила очі Ксенія.

***

Макс привітався з Негодою та Віродаром, потиснувши їм руки, відсалютував старості, посміхнувся трьом сестричкам та знову різко впав на стілець поряд із білоголовим тишком, який чомусь тримався подалі від будь-яких створених у межах класу компаній:

— Як справи, Любий? Скучив за мною? — на вустах Макса з’явилася хитра усмішка, коли Любомисл знову зашарівся. Він зробить усе, аби витягнути з цього парубка хоч кілька фраз, навіть якщо для цього доведеться стати посеред класу та почати жонглювати вогняними кульками. — Я от ду-у-уже скучив. Чим займався? Малював щось? — Любомисл справді схилився над невеликим аркушем та щось старанно вимальовував тонко підструганим олівцем. Утім щойно хлопець сів поруч, одразу все прибрав. — Можна подивитись? — безцеремонно він потягнувся рукою до краю парти свого сусіда, маючи намір дістати папірець, що виглядав з-під підручника.

— Ні, — його руку блискавично перехопила бліда рука Любомисла, а довгі пальці стиснулися на зап’ясті Макса. Тілом хлопця ніби пройшов розряд, та це тривало лиш секунду, — за мить Любомисл відсахнувся від нього, немов ошпарений. — Вибач, вибач... Я не хотів. Потім… обов’язково покажу малюнок. Він іще не закінчений, тому… н-не можна, — його голос навіть почав трохи дрижати. — Мені шкода. Боляче було?

— Боляче? А як на мене, ти тримав мою руку доволі ніжно, тож не вибачайся. Наступного разу взагалі можеш мене-, — повітря завібрувало від протяжного звуку трембіти, тож Макс не встиг закінчити свою абсолютно непристойну думку, а весь клас застиг, коли до приміщення зайшов викладач.

Зовнішньо цей чоловік чимось походив на кота: розріз його світло-зелених очей скидався на хитрий прищур цих граційних створінь; погляд його, схований за оправою овальних окулярів, був м’який і спокійний, навіть дещо лінивий; кручені вуса та лукава посмішка створювали якусь особливу атмосферу комфорту. Та й гладка статура викладача нагадувала добре відгодованого кота— з-під сорочки виглядав округлий животик, а пухкі щоки робили його подібним до «британця».

— Добридень, голубчики, — навіть голос його, глибокий, трохи гортанний, походив на муркотіння кота. — Мене звати пан Зоремур, і я викладатиму вам історію світу магії. На наших заняттях ви дізнаєтесь про загальну історію магічного всесвіту, а також більш детально ознайомитеся з історією створення місця, в якому, власне, навчаєтесь, — поки пан кіт промовляв вступне слово, Макс глибоко замислився про щось своє; думки повернули його до сьогоднішньої сутички з батьком.