Розділ 3. Ласкаво просимо до «Мольфаріуму»!

— А-А-А-А-А, — спочатку крик трьох різних голосів звідкись згори, а потім — глухий удар об підлогу. Секунда мовчання. Ще одна.

Три, два, один — і нерухома купа із трьох тіл враз заворушилася та вибухнула хвилею шуму.

— Злізь із мене, придурок! — вкрай невдоволено заверещала Яся, штовхаючись та намагаючись скинути із себе хлопчаче тіло.

— Я не можу, бо це взагалі-то ти мене привалила, дурепо!

— Ти що, зовсім із глузду з’їхав щипатися?! — пролунав третій, сповнений обурення, голос.

— Оу, перепрошую, красунечко, я намагався помститися цій рудій занозі. Тебе випадково зачепив, пізніше можу загладити свою провину.

— Язик втомиться загладжувати, сонечку, — єдине слово, яке крутилося в Ясі в голові після цієї зухвалої репліки — «вау», але вона все ж уміла правильно розставляти пріоритети, тож між компліментом цій незнайомці та уїдливою відповіддю хлопцю, який її вибісив, вона обрала друге.

— Ах «руда заноза»? На себе подивися — півень фарбований! — «Це точно був той самий, що й уві сні! Значить, сон був віщий». — У реальності ти ще більш бісячий, — під ніс пробурмотіла дівчина.

— Що значить «у реальності»? Десь ще мене бачила?! То може, я той самий принц із твоїх романтичних снів? — дідько, він почув.

— Так і будете там на підлозі валятися? — інша дівчина вже встигла підвестися та обтрусити свій одяг. — Не цікаво, куди ми потрапили? Чи вам більше до вподоби насолоджуватися компанією одне одного?

— Тільки не компанією цього клоуна! — Яся враз зіскочила з кам’яної підлоги, як ошпарена, і відсахнулася від хлопця, перед цим добряче штурхнувши його в бік.

— У мене ім’я взагалі-то є, — потер місце удару, — мене звати Макс, але ви можете називати мене «найкращий хлопець у нашому житті».

— Угу, аякже, — Ясі здалося, чи дівчина поряд щойно справді закотила очі?! — Я Ксюша.

— Яся, — широко всміхнулося рудоволосе дівча до Ксюші, а потім повернуло голову до хлопця і кинуло через плече: для тебе — «неперевершена королева Всесвіту».

— Дитячий садочок, — почувся тихий видих Ксюші.

— Нічого не дитячий, він перший почав! — стала захищатися Яся, моментально зреагувавши на таку неприємну шпильку на свою адресу. Та її зараз із малою дитиною порівняли! Та ще й хто? Дівчина, із якою вони, судячи з усього, однолітки! Украй досадно.

Утім довго обурюватися через це не довелося, адже в цей же момент звідкись справа, із темряви, пролунало дзвінке відлуння — звуки чиїхось підборів; серце пропустило удар, і перед дітьми з’явився силует якоїсь жінки.

— Бачу, ви вже встигли познайомитись.

***

— Ох, а Ви хто така, чарівна пані? Вас також затягнула та виплюнула в це моторошне місце ота фіолетова штука? — поцікавився Макс, але, напоровшись на її ядучий погляд, прикусив язика. Щось аж холод пробіг по спині.

— Це моторошне місце — магічна школа «Мольфаріум», і я її директорка, пані Ірма, — хвиля її крижаного голосу відгомоном прокотилася просторою залою.

— Ох, ну і нарвався ж ти на неприємності, — хлопець почув сповнений радше злорадної втіхи, аніж співчуття, шепіт рудоволосої Яськи. Ох вона потім і отримає порцію помсти! Але не зараз — зараз у Макса все всередині чомусь стиснулося. Він одразу не усвідомив, проте тепер добре відчув, якою владною атмосферою просякнутий весь образ жінки навпроти.

— І я рада вітати вас у затишних стінах вашого нового навчального закладу, любі учні, майбутні мольфари, — усміхнулася пані Ірма.

— Га? — здивовано подивився на неї Максим. Вона виглядала так, ніби хоче вбивати, та слова її звучали напрочуд… дружелюбно?

— Ви — обрані пророцтвом діти. Вам трьом судилося потрапити сюди і виконати свою велику місію, яку накреслили вам доля і зірки, — тепер вона звучала піднесено, майже урочисто. — Ласкаво прошу до «Мольфаріуму»! — цієї ж миті брудна кам’яна підлога зникла з-під ніг, — і замість неї виник блискучий мармур, вкритий доріжками із на вигляд дорогих килимів. Стіна темряви розсіялася, — і з величезних вікон, прикрашених вітражами, полилося світло. Свічки на громіздких люстрах зверху засяяли тисячами вогників. — Почувайтеся тут, як удома.

— А... Так це все, типу... було не жартом? Ну, оці дурні записочки на чеку? У вас же теж ця дурня була, еге ж, красунечки?

— Чек? У мене була набридлива реклама в ютубі, — підхопила Ксюша.

— А в мене записка! Я думала, це моя подружка просто прикололася.

Із кожної реплікою зелені очі пані Ірми дедалі більше походили на дві здоровенних тарілки:

— Який ще жарт?! Хочете сказати, що, стоячи прямо посеред головної зали «Мольфаріуму», ви досі не вірите, що це правда?

— Вам чесно сказати чи збрехати? — хитро зблиснув синіми очима Максим, ніби забув, що сталося буквально хвилину тому. — Взагалі-то якось мало віриться. Більше на галюцинації схоже. Ви нас наркотиками накачали та викрали — це єдиний близький до правди варіант, який крутиться зараз у мене в голові.

Жінка тяжко видихнула.

— Скільки вже працюю, а ще не бачила дітей, які б так скептично ставилися до магії. Я вас не крала — запросила, жодних наркотиків — лише чарівна школа, учнями якої ви маєте стати сьогодні.

Максиму здалося, ніби пані трохи засмутилась, тому на секунду він відчув докір совісті. І, судячи з загублених поглядів його нових знайомих, їм було так само ніяково.

— Добре, припустімо, що ми дійсно знаходимось в іншому вимірі, у який потрапили через портал, і що ми правда стоїмо посеред зали чарівної школи, — і це справжнісінька реальність, а не сон… Це все звучить дуже дивно, але я думаю, якщо ми вже тут, то маємо спробувати з усім цим розібратися? — чи то стверджувала, чи то питала Ксюша, котра за весь свій довгий монолог, на диво, жодного разу не закотила очі. Хоча лише від моменту їхнього знайомства — а пройшло не так уже й багато часу — вона встигла зробити це щонайменше з десяток разів.

— Тож, це значить, що ви погоджуєтеся стати представниками могутніх мольфарів, повелителів стихій та знавців секрету володіння магією?