Гуркіт грому, за ним – яскравий спалах блискавки. Темний кабінет на секунду залився блідим зловісним світлом.
За столом, у кріслі, встеленому ковдрою з овечої шерсті, сиділа статна жінка, схилившись втомлено над магічною кулею. Пасма її темного, зазвичай старанно зібраного волосся, зараз вибивалися із зачіски та спадали вниз, торкаючись обличчя.
Грім ще раз покотився небом, – і стіни школи здригнулися. Здригнулася і жінка в кріслі – чи то від переляку, чи то від болю в серці. Справа в тім, що вона була директоркою академії мольфарів, а тому потужна магічна клятва емоційно й фізично пов’язувала її з цим закладом. Коли школа процвітала – квітла й жінка, яку всі тут знали як пані Ірму, коли ж «Мольфаріум» переживав не найкращі часи (от як зараз), позначалося це і на її самопочутті.
Нило серце, боліла голова… Ще ніколи за весь час її директорства магічна школа не знаходилась у такому плачевному стані (а обіймала вона цю посаду ой як немало років). Нині тут конче не вистачало нових мольфарів, бракувало молодої сильної крові, що могла б стримувати процеси розпаду й старіння, підтримувати баланс магічних сил… Усе було настільки сумно, що за останні дні в пані Ірми навіть з’явилося сиве пасмо в її завше ідеально чорному, як крила воронів, волоссі.
Тепер вона сиділа над магічною кулею, вглядаючись у клуби сірого диму у склі. Сподівалася, що зможе вичавити хоч кілька скупих фраз із цього непотребу для віщувань, який останнім часом німує. Попри всі старання жінки магічний артефакт не відгукувався на її благання.
– Айх, тисяча чортів! – рвучко піднявшись із місця, директорка схопила магічну кулю за фігурну ніжку-підставку і жбурнула її прямо в стіну. – Гори в пеклі! – удар був таким сильним, що поличка із зв'язками висушеного пахучого зілля, прибита до стіни трохи вище, небезпечно похитнулась, але, на щастя, втрималась. А от нещасний артефакт із глухим стуком вдарився об підлогу і з жалісним скрипом відкотився від стіни.
Зелені очі пані Ірми палали люттю: ще секунда – і магічна куля перетворилася б на купку попелу. Тож, зваживши всі «за» та «проти», підібгавши хвоста та зіщулившись від страху, магічна куля таки вирішила запрацювати: тьмяний промінець світла з'явився всередині, клуби диму почали танути, а на їхньому місці вмить показалися нечіткі обриси силуетів, зазвучали голоси, вималювалися окремі сцени.
– Ох, і це треба було мене спершу довести до білої гарячки? Одразу бути слухняною магічною кулькою характер не дозволяє?! – похитавши головою, директорка підійшла до артефакту, і кожен її крок прокотився по кабінету дзвоном високих підборів. – Вибач, що я з тобою так… покажи-но мені, що у нас тут, – схилившись над чарівною кулею, торкнулася до неї рукою.
Крізь кінчики пальців пройшла хвиля енергії й віддалася в них приємним поколюванням. Пані Ірма заплющила очі та дозволила артефакту керувати її дорогою крізь час та простір. У такому стані напівтрансу директорка провела декілька хвилин, а потім прокинулася від задуми і промовила сама до себе низьким голосом, що походив зараз на вдоволено-впевнене муркотіння:
– Так ось хто врятує мою школу.