3 розділ

Читаючи оповідання, Кіра  пила ромашковий чай. Це був той самий день, у який вона багато зрозуміла. Дівчина помітила те, що вона давно не займалась справою, і не мала сил на це. Мартін якраз прийшов із новими деталями.

-Кіро, я приніс деталі справи.

-І що там?

-Я знайшов місце де востаннє її бачили.

-Не тягни кота за хвоста, кажи вже де це!

 -Це Закарпаття, в районі озера Синевир. Можемо з'їздити туди все розпитати.

-Їдьмо.

Вони відправились в Карпати. Звивиста дорога вела їх все далі, ніби розповідаючи про красу тих місцин. Також там було видко гори, ліси, полонини. Їхали вони довго та кінця лісу не виднілось аж до ночі. Прибули в село вони вранці. Кіра збирала в сумку, що їй зараз буде необхідно. А Мартін тривожно щось шукав, ніби не хотів щоб це не помітила дівчина.

-Що там Мартін?

-Та ні, нічого, просто ключі десь загубив ось шукаю.

Кіра пішла до машини і помітила, ключі були в середині...

Те місце де востаннє бачили Марго знаходилось біля прекрасно чистого озера з поміж гір та чарівних лісів Карпат. Букові ліси, смереки все так щиро прикрашали Синевир, ніби виділаляли його красу з-поміж усього на світі. Все це було якось дивно, адже ніхто не зна, що за людина була з нею тоді поряд. Чи можливо це й не людина? Вони орендували в найближчому селі невеличкий будиночок, для того щоб знаходитись певний час на місці для подальшого розслідування. Будинок був з виду похмурим та підозрілим. У ньому було дві спальні, невеличка кухня, ванна, коридорчик, загалом все як потрібно. Кіра обрала для себе кімнату з видом на природу та з світлим інтер'єром, а Мартіну дісталася кімната в темних тонах, що в принципі було для нього звичніше, адже одяг його більшості був також темним та нібито зловісним. Дівчина облаштувала кімнату та трохи прибрала на кухні, після цього вирішила піти прогулятись селом, поки не стемніло. Заходячи у різні куточки місцини, Кіра відчула себе спокійно, тому що природу вона дуже любила, тому переїзд з шумного міста на декілька днів до місця поряд з природою було для неї чудом, дівчинка відчувала себе найбільш комфортно тут, адже вона біла відьма. Кіра не помітила, як пройшло багато часу з того моменту, як вона пішла гуляти, помітивши те, що на годиннику вже третя ночі, вона поспішила повертатись, по малоосвітленими вуличками. Та раптом, вона відчула, що за нею хтось йде, і страшенно злякалась. До будинку ще йти не менше кілометра. Дівчина пришвидшила свій крок, але невідомий наздоганяв її, Кіра вже ледь не бігла та хтось її схопив.

Ранок.

-Що з вами дівчино? Все добре?, - промовила не знайомка.

-Де я? Що зі мною?

-Я вас знайшла тут непритомною. З вами все добре?

-Айй, рука болить чомусь.

-Дайте я огляну. Коли незнайомка доторкнулась руки Кіра заплакала та закричала від болю.

-Ходімо негайно я оброблю руку, лікарні на жаль поблизу немає.

Вони пішли до будинку неподалік. Це був невеликий, охайний будинок з затишним двориком на якому виднілися кущі яскраво-червоних троянд.

-Ось, заходь. Мене звуть Ліза, а ти?

- Я Кіра.

-Ходи хутчіш туди на диван я зараз принесу вату, бинт і рідину для обробки.

Ліза обробила та забинтувала руку Кіри, також допомогла їй переодягтись. Дівчата були схожі по статурі та по стилю одягу, тому це не було проблемою.

 -Ну ось бачиш, підійшов.

-Це точно.

-Йдемо чай пити?

-А який?

-Ромашковий або м'ятний?

-Я обожнюю ромашковий, давай його.

-Я теж, тоді ставимо чайник.

Дівчата сиділи за чашками чаю і говорили про щось звичайне, якісь дрібниці, аж тут.

-ААААААЙ!

-Кіро, що таке? Все добре?

-Рука пече.

І вона справді не знала що таке, адже рука почала раптово відчуватись, ніби обпеченою.

-Дай подивлюсь.

І тут Кіра, сама того не бажаючи, своїм доторком залишила шрам на руці Лізи. Вона заплакала від болю.

-Лізо, я не хотіла, не знаю як так. Це все дивно.

-Я знаю до кого нам потрібно зараз піти, він точно знає що з тобою.

Зібравшись в дорогу, Ліза поклала в рюкзак все необхідне, тому що дорога їхня буде тяжкою. В цей час думки Кіри були заповнені Вугликом.

-Ти готова, Кіро? , - запитала Ліза.

-Так, можемо йти.

Дівчата вирушили в дорогу.

-Нам довго йти? , - поцікавилась Кіра.

-Дорога, що веде до мольфара проходить через ліс, карпатські полонини та невеличку галявинку. Йдучи лісом дівчата розмовляли, сміялись, розповідали історії з життя. Ліс цей був хвойним, одночасно освіжав, надихав та все ж насторожила ця атмосфера.

-А ти звідки сама?

-Мати моя українка, тато також. Майже все дитинство я проводила в бабусі, тут, але потім мене забрали закордон - розповіла Кіра.

-Твоя бабуся досі тут живе?

-Вона померла.

-Співчуваю.

-Віра була світлою людиною.

Наскільки я знаю, то вона була відьмою. Мені так розповідала мама.

-Зрозуміло. Ну в Карпатах цим ти мало кого здивуєш. Тут в багатьох селах є відьми та мольфари. Зазвичаю вони не несуть шкоди людям та худобі, але всяке буває. Моя бабуся була знахаркою та допомагала людям. Одного разу я пам'ятаю позбавила дівчинку від переляку, вона заблукала в лісі. Це було давно, років 12 тому. Її знайшов лісник та дуже наляканою, і повели до моєї бабусі.

Проходячи біля струмка з джерельною водою дівчата весело проводили час та все ж йдучи до своєї мети - пройти до мольфара щоб дізнатись, хто вона така? Кіра. Ввійшовши до мольфара, одразу відчувся аромат трав та дерева.

-Добрий день. Ми до вас прийшли за допомогою.

-Добрий день, онучки , я Любомир. З чим вам потрібна поміч? Одразу кажу, приворотів не роблю і людей не проклинаю!

-Розумієте моя подруга має щось магічне в собі, ви можете допомогти розібратися з цим?

-Ви хочете визначити чи вона відьма?

-Так, - промовила Ліза.