РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Марта ніколи не вірила в щасливі випадковості.Особливо після того, як у дванадцять років залишилася сиротою.
Спочатку померла мати.
Потім батько.
Із того часу їхня стара хата стала надто великою для однієї людини.
Марта залишилася сама.
Ну, майже.
Сільські жінки час від часу приносили їй хліб або молоко — не з великої любові, а радше через страх перед власною совістю. Староста кілька разів говорив, що треба було б знайти їй опікуна, але ніхто не поспішав брати під своє крило дівчину з упертим характером і порожнім гаманцем.
Тому Марта навчилася давати собі раду сама.
Вставати до світанку.
Носити воду.
Колоти дрова.
Поратися по господарству.
Працювати за кількох людей, коли було потрібно.
І мовчати, коли мовчання приносило більше користі, ніж слова.
А от останнього вона навчилася не дуже добре.
— Ти знову відмовила?
Марта саме несла кошик із випраною білизною, коли почула голос сусідки.
Вона навіть не озирнулася.
— Відмовила.
— Дурна ти, Марто.
— Це я вже чула.
— Та невже тобі так важко погодитися?
Марта поставила кошик на лаву й витерла руки об спідницю.
— На що саме?
Жінка зітхнула.
— Хороший чоловік. Господарство має. Хата кам’яна. Корова є.
— І характеру нема?
— А тобі ще й характер подавай?
Марта повернулася.
— Якщо вже все життя з людиною жити, то бажано знати, чи не хоче вона мене задушити уві сні.
Жінка аж рота відкрила.
— Господи, що з тобою говорити...
— Нічого. Це я давно зрозуміла.
Вона забрала кошик і рушила до хати.
Позаду почувся сміх.
Не її.
Дівочий.
Марта навіть не обернулася.
Вона знала, хто сміється.
Ті самі дівчата, які ще вчора перешіптувалися біля криниці.
—Гордячка.
—Без чоловіка залишиться.
—Кому вона потрібна?
—Вишневецька без роду, без грошей, а носа дере так, ніби князівна.
Марта давно звикла.
Майже.
Найгірше було не те, що вони говорили.
Найгірше — що інколи вона сама починала їм вірити.
Можливо, справді була надто вперта.
Можливо, треба було погодитися на один із шлюбів, які їй пропонували.
Перший чоловік був старший за неї майже на двадцять років.
Другий уже мав двох дітей.
Третій просто сказав:«Тобі нема з чого вибирати»
Саме після цих слів Марта йому відмовила.
За що отримала ляпаса від його матері.
Марта тоді не заплакала.
Вона просто подивилася жінці в очі й сказала:
— Наступного разу бийте сильніше. Може, тоді я забуду, що мала вам відповісти.
Після цього її в селі не любили ще більше.
Марта зайшла до хати й зачинила двері.
Тиша.
Ось що вона любила найбільше.
Тиша не питала, чому вона досі незаміжня.
Не називала її дивною.
Не казала, що сироті треба бути вдячною за будь-яку долю.
Тиша просто була.
Марта поставила кошик на стіл.
І саме тоді у двері постукали.Тричі.Вона насупилася.
— Хто?
Відповіді не було.
Марта взяла з-за дверей дерев’яну кочергу.
— Я питаю: хто?
— Марта Вишневецька?—Голос був чоловічий.Чужий.
Марта не відкрила.
— Що вам потрібно?
— Передати вам документ.

— Засуньте під двері.
Кілька секунд було тихо.
Потім почувся короткий смішок.
— Боюся, пані Вишневецька, такий документ краще вручати особисто.
Марта закотила очі.
— От і вручайте комусь іншому.
— Це неможливо.
Вона все ж таки відчинила.
На порозі стояв незнайомий чоловік у темному дорожньому плащі.Не сільський.Це Марта зрозуміла одразу.
На його поясі висіла шкіряна сумка, а на пальці — срібний перстень із дивним знаком.Він простягнув їй конверт.
— Для вас—Марта не взяла.
— Від кого?
— Від Купали Дунайської.
Це ім’я їй нічого не говорило.
— Хто це?
— Людина, яка відповідає за виконання останньої волі Ружени Вишневецької.
Марта завмерла.
— Ружени... кого?
Чоловік подивився їй просто в очі.
— Вишневецької.
Марта повільно взяла конверт.
На ньому було написано лише:
Марті Вишневецькій.
Підпис:
Купала Дунайська.
Вона зламала печатку.
Всередині був один аркуш.
Короткий.
Без зайвих слів.
 Марті Вишневецькій.
 Якщо цей лист у твоїх руках, значить, Ружени більше немає.
Ти маєш право знати: Ружена була твоєю сестрою-близнючкою.
Після її смерті за законом роду спадок переходить до тебе.
 До спадку належать будинок у Чорнодолі та Астар.
 Приїдь до Чорнодолу протягом семи днів.
 Звернися до мене. Я поясню тобі те, чого тобі не пояснили ті, хто ростив тебе.
Не бійся їхати.
Але й не довіряй кожному, хто назве себе другом Ружени. Купала Дунайська.
Марта дочитала.
Ще раз перечитала.
Потім підняла голову.
— Це якась помилка.
— Ні.
— У мене ніколи не було сестри.
— Була.
— Я б знала.
— Саме тому Купала й просить вас приїхати.
Марта знову подивилася на лист.
Будинок у Чорнодолі.
Вона майже розсміялася.
Будинок.
Їй.
Вишневецькій, яка іноді думала, чи вистачить борошна до кінця тижня.
А тепер хтось стверджує, що в неї є будинок у місті, про яке вона чула лише від мандрівників.
І ще якийсь Астар.
— Що таке Астар?
Чоловік не відповів.
— Я питаю, що таке Астар?
— Вам розкажуть у Чорнодолі.
— А ви не можете?
— Не маю права.
Марта примружилася.
— Зручно.
Чоловік зітхнув.

— Я лише доставив лист.
— А якщо я не поїду?
Він подивився на неї серйозніше.
— Тоді будинок залишиться за вами, але Астар доведеться передати до сховища спадкового дому.
— То нехай передають.
— Ви впевнені?
— Абсолютно.
Він кивнув.
— Тоді Купала очікуватиме вас сім днів.
— А якщо я передумаю?
— Ви передумаєте.
Марта хотіла відповісти, але чоловік уже розвернувся до дороги.
— Звідки така впевненість?
Він озирнувся через плече.
— Бо люди, яким усе життя нічого не залишали, рідко відмовляються від першого справжнього спадку.
І поїхав.
Марта стояла на порозі, стискаючи лист.
Її дратували його слова.
Найбільше тому, що вони влучили.
Вона знову подивилася на напис.
Ружена Вишневецька.
Сестра.
Близнючка.
Мертва.
Будинок.
Астар.
Чорноділ.
Сім днів.
Марта повільно зачинила двері.
А потім уперше за багато років дозволила собі подумати про щось, про що раніше боялася навіть мріяти.
А що, як поїхати?
Не за спадком.
Не за будинком.
Навіть не за відповідями.
Просто...
Подалі звідси.
Від людей, які знали її все життя й усе одно ніколи не намагалися її зрозуміти.
Марта склала лист і сховала його за пазуху.
— Сім днів, — тихо сказала вона.
А тоді глянула у вікно на знайоме село.
Вперше воно здалося їй не домом.
А місцем, з якого їй давно час було піти.