ПРОЛОГ

Дощ хльостав у вічі так люто, ніби сам ліс намагався збити її з ніг і змусити стати.
Ружена бігла гаєм, вхопившись пальцями за холодні, мокрі віття. Довге волосся прилипло до щік, сорочка давно промокла наскрізь і важким тягарем линула до самої землі. Дихання зривалося на хрип, ноги ковзали в розмитій глині, та спинитися — значило накласти на себе головою.
Позаду, зливаючись із шумом негоди, раз у раз лунав упевнений, рівний хрускіт гілок.
Він ішов слідом. Без страху. Без поспіху. Як той звір, що відає кінець кривавого гону.
Ружена не озиралася. Старе правило віщувало просто: озирнешся — втратиш миті, що звуться життям.
А часу в неї майже не лишилось. Ні сили, ні духу.
Крізь темні силуети віковічних стовбурів нарешті проступила стара божниця. Обідрані мури, провалля напівзруйнованого даху та похилений дерев'яний хрест, густо затягнутий чорним мохом. Знеможена до краю, Ружена навалилася всім тілом на важкі дубові двері, залетіла всередину і засунула за собою дужий заслін.
Спина припала до крижаного каменю. Груди здіймалися від шаленого бігу, повіки замружилися в марній спробі вгамувати стукіт у скронях.
Тиша.
Лише глухий дощ по старих балках дзвенів над головою.
Ружена повільно, з жахом випустила повітря з легень.
— Невже… поспіла?
— Ні.
Вона вросла в камінь. Завмерла, затамувавши подих.
Голос народився просто з темного кута. Спокійний. Майже лагідний, від чого кров холонула в жилах.
Ружена розплющила очі.
Він стояв біля самого порога, спираючись плечем об одвірок. Вода стікала з його плаща на кам'яну долівку, але сам він не здавався втомленим. Обличчя його в напівмороці здавалося маскою крижаного спокою.
Кілька довгих митей вона мовчки дивилася на нього.
А потім на її блідих устах ледь помітно здригнулася усмішка.
— А я ж сподівалася, що ти хоча б сьогодні чимось мене здивуєш.
— Ти все надто сильно сплутала, Ружено.
— Ні, мій милий. Це ти все завів у глухий кут.
Він зробив крок уперед. Важкий і невідворотний.
Ружена не відступила ні на крок, хоча все єство кричало про втечу. Вона знала його надто добре. Понадто довго дивилась у ці очі по той бік спільних таємниць.
І саме це тепер пекло серце сильніше за будь-яке залізо.
Ще кілька днів тому вона вірила йому без огляду. Віддавала таємниці, про які боялися шепотіти навіть старі волхви. Водила стежками, прихованими від чужих очей, гомоніла про прадавні обряди, старі шляхи та силу, яку не можна будити без лихої години.
Вона думала, він слухає її з любові.
Тепер усе стало на свої місця. Надто багато питань. Надто багато випадкових зустрічей на шляхах. Надто хитрих слів.
І надто велика жадоба до Астара.
Ружена тихо, гірко засміялася, випльовуючи кров із розкусаної губи.
— Яка ж бовдурка я була.
Чоловік насупився.
— Про що ти торочиш?
— Про тебе. Про всю цю виставу.
Вона звела на нього погляд, у якому не лишилося ні страху, ні благання.
— Ти ніколи не хотів знати мене. Тобі потрібна була лише та, що тримає ключ.
Він промовчав. Не заперечив.
І цього мовчання вистачило порядно.
Ружена відчула, як обірвалося останнє пасмо. Не серце. Віра.
— Тобі потрібен був тільки він. Сам Астар.
— Де він? — запитав він рівно, роблячи ще крок.
Ружена опустила погляд на свої долоні.
Під шкірою, на самій межі душі, пульсувало знайоме тепло.
Астар був із нею.
Тільки зовсім не так, як він гадав.
— А ти таки скинув маску, — прошепотіла вона, підводячи підборіддя.
— Де Астар, Ружено? Востаннє питаю.
— А якщо я змовчу?
— Тоді ти загинеш тут, на цьому камінні. А я все одно знайду його.
Ружена посміхнулася.
— Я знала свій кінець. Але ти спізнився.
Вона різко скинула руки.
У ту ж мить повітря навколо неї спалахнуло білим вогнем. Кам'яні стіни здригнулися від сили накопиченої магії.
Чоловік закрився плащем, відбиваючи удар.
Ружена похитнулася. Її нитка життя ледь трималася. Але вона не збиралася здаватися.
— Ти й справді думав, що я ношу Астар із собою на смерть? — вигукнула вона.
Він завмер. Уперше в очах промайнула тривога.
— Що ти вчинила?
Вона замружилася, згадуючи ту, яка мирно спала далеко звідси, не відаючи ні про яку магію.
Марта. Її молодша сестра.
Ружена знала про неї все і берегла з тіні. І саме тому Астар тепер належав іншій. То був її останній лад.
Зібравши сили, Ружена випустила її назовні.
У просторі спалахнула тонка срібна нитка. Вона пронизала нічний ліс і стрілою полетіла на північ.
Прямо до Марти.
Астар зник із її тіла.
Десь далеко дівчина, що спала у своїй постелі, раптом схопилася за груди, відчувши пекучий холод, а за ним — дивне, сильне тепло.
Ружена розплющила очі.
Чоловік дивився на неї з чорною люттю.
Його обличчя на мить зблідло. До нього дійшло раніше, ніж вона мовила слово. Він відчув порожнечу там, де щойно бився слід Астара.
Закон крові був єдиним для всіх: сила переходила лишень до найближчої душі по роду — до тієї, чия плоть носила той самий слід.
— Не у тебе… — прорізав тишу його хрипкий шепіт. — Ти віддала іншій. Їй.
Ружена ледь дихала, приймаючи кінець.
— Вона… відає про це? — вицідив він, роблячи крок до неї, бо зрозумів, що тепер треба шукати людину на краю світу.
— Вона ще нічого не знає, — відказала Ружена з викликом. — Але Астар тепер у неї .І ти спізнився. Вона не я.
Він схопив її за груди плаща, піднявши над підлогою.
— Хто вона?! Назви ім'я!
Ружена усміхнулася востаннє.
Нитка її життя обірвалася. Тіло впало на камінь.