Частина 1. Внук мольфара

Від автора: Що ви знаєте про мольфарів? Ймовірно те, що це загадкові люди, які живуть в Карпатах, та мають надприродні здібності. А що, якщо насправді все набагато складніше і суть значно глибша? Цікаво? Тоді приєднуйтеся, а я в свою чергу прикладу максимальних зусиль, щоб відкрити глибинні таємниці неймовірної реальності.

Увага попередження! Всі події вигадані і ймовірно не мають нічого спільного з реальними людьми чи подіями. В книзі події зачіпають поняття вірувань, тож якщо ви болісно відноситесь до злому установлених правил - прохання відмовитись від подальшого читання. Тож, якщо ви, все ж таки вирішили продовжити читання, то все що буде прочитано і усвідомлено вами - це тільки ваш вибір і ваша відповідальність. 

Частина 1. Внук мольфара.

- Мілько ти йдеш? 

Я аж підскочив від несподіванки, настільки погрузився в роботу й забув, що в офісі крім мене ще хтось є.

- Ні, Стас, у мене через п’ять хвилин нейронка має завершити цикл, і якщо я не потестю її сьогодні то не зможу заснути.

- Зрозуміло - махнув рукою Стас. - До речі, ти просив нагадати, що тобі завтра вранці в Карпати до діда їхати, а вже майже північ.

- Точно! - ляснув я себе по лобі рукою. - Дякую друже, що нагадав, дійсно забув, взагалі вже втратив міру часу. Зараз заведу будильника на другу годину, якраз потестю нейронку і до третьої встигну додому. 

- Мілько ти не дуркуй і так вже дві доби не спав, а ще й після третьої хочеш за кермом їхати?

- Та не переймайся ти так, ми всією сім'єю їдемо, так що за кермом батько буде, а я в цей час посплю на задньому сидінні.

- Ну якщо так, тоді добре, дідові Дорошу привіт і уклін. А тобі добре провести відпустку. 

Стас, мій товариш, рік назад пережив страшну аварію, навіть лікарі не давали шансів, що він зможе ходити. Та дід допоміг і підняв Стаса з візка, а так як у нього рідного діда давно вже немає, то він почав відноситись до Дороша як до свого і хоча б раз в три місяці навідується в гості. Та й дід добре ставиться до хлопця.

- Дякую друже, передам обов’язково.

Стас махнув рукою на прощання й вийшов з офісу. А я піднявся з крісла й направився до кавомашини, необхідно випити чашечку кави, а то дійсно третю добу підряд не спати таки важкувато. Та що не зробиш задля улюбленої справи, та ще й перед відпусткою.

Наш офіс знаходиться в Києві, в районі Французького кварталу, зараз початок літа і все навкруги наповнене життям гармонійно поєднуючи асфальт, бетон і природу (дерева, кущі, траву). Фірма наша, займається розвитком та впровадженням нейромереж. Зазвичай в офісі я рідко працюю, та перед відпусткою необхідно було встановити та протестувати на офісному залізі останній проект уже в повному зборі. Завтра ним займуться інші спеціалісти, як кажуть будуть чепурити для здачі замовнику, і щоб мене не смикали у відпустці, необхідно якісно закінчити свою роботу. Дана нейромережа являє собою новий напрямок штучного інтелекту, нам вдалося створити настільки закручені алгоритми, що через певну кількість циклів нейронка почала проводити самовдосконалення у запрограмованому напрямку, а ще через деякий час після отримання доступу до початкових баз знань, почали проявлятись прояви самопізнання та самоідентифікації. Що цікаво вона не являється розумною в людському розумінні по причині відсутності будь яких відчуттів, проте закладено основні постулати чітко виконуються і повністю замінюють людські відчуття. Ця нейромережа ідеально підходить для роботів помічників. І зараз залишилось провести останні тести, щоб перевірити чи всі мої коригування були прийняті щоб виправити знайдені помилки. Хоча результати останніх двох циклів показали, що все вже працює як треба. Та все ж не даремно кажуть: “сім разів відміряй…”.

До речі, забув представитися, мене звати Омелян, друзі кличуть Мілько, мені 27 років, програміст, як ви вже зрозуміли - розробник та тестувальник нейромереж. Про батьків, особливо нічого розказати. Батько інженер, мати філолог. От хто цікава особистість у нашій сім’ї, так це дід Дорош, так як він самий справжній, хочете вірте, хочете ні - мольфар. Можливо я б відносився до цього скептично, та на щастя дід потроху передає свої знання мені, він стверджує, що в мене чималий потенціал у цій справі. Що правда я сам не сильно уявляю себе в ролі мольфара, та все ж його наука доволі цікава, а здібності які я вже зараз здобув, дають впевненість в тому, що не все так просто в нашому світі, та й сильно допомагають в моїй роботі. Як саме? В двох словах не пояснити, тож пропоную приєднатися до мене, по мірі розвитку історії я відкрию всі таємниці.

От, до речі, завтра дід уже чекає мене в гості, говорить, що зараз настав момент для посвяти. Тож ми всією сім'єю взяли відпустки і збираємось в рідні Карпати, батьки на відпочинок, а я, говорячи сучасною мовою, на підвищення кваліфікації. Що правда в чому полягає посвята мені не відомо, та дід каже, що це буде незабутній досвід, який повністю переверне мій світогляд, та значно відкриє мої здібності. 

Кожного разу я доймаю Дороша, щоб хоч трохи привідкрив суть посвяти, адже якщо брати до уваги мій світогляд, то він зараз значно відрізняється від світогляду всіх кого зустрічав за все своє коротке життя. Бути мольфаром - це не просто жити в світі, а бути вище, потрібно щоб світ жив в тобі. Тільки усвідомивши й прийнявши це можна відчувати й керувати природою та життям навкруги. Все дитинство цьому мене навчав дід. І я дійсно відчуваю, силу, яка розлита навкруги, яка наповнює все живе і не живе. Навіть планета наповнена силою. Ця сила гармонійно розподілена навкруги. А такі як ми з дідом можемо впливати на цю силу й в певній мірі керувати нею. Що правда Дорош має значно більший вплив на неї, а я здебільшого тільки відчуваю її. От для того й потрібна посвята, щоб мати можливість керувати силою…