РОЗДІЛ14. Чи то щастя?

У корінної кияночки, чарівної розцяцькованої лялечки Іоанни Богданівни Бойко довга депресивна зима ще ніколи не протікала так швидко.

Нудні лекції, недосиджені пари, гірка вранішня кава з кавоварки, приватний басейн на Лук’янівці, дурні, нікому не потрібні сповіді подруги Стелли, вечірні програми по телику, аби час згаяти, глянцеві журнали на скляному столику у вітальні, котрі обожнювала Леся – усе це швидко промайнуло.

Чого лише не хотілося: кинути все, забутися, упитися, назад відлетіти – у те далеке забуте село, де їй щоночі снився Василь. Київ забрав його, витиснув із маленької русявої голівки. Як не намагалася: і чай з ромашки пила, і мелісу, і снодійні – нема Василя. Не знав, певно, куди йти йому. Не повертався до Іванки. Добре, хоч голос рідний чула раз на кілька днів. Чула та знала, відчувала – він лише її.

За недовгий час відбулися кардинальні зміни в поведінці Лесі: посвітліла, посміхатися почала, удома з’являлася рідко. Зовсім. Усі те помічали, але ніхто нічого не говорив – у кожного члена сім’ї своє життя, своя реальність, де легше зводити тяму.

На загальному фоні й батько змінився. Суворим став. На роботі сидів безвилазно, у тренажерці, у басейні, у сауні – де завгодно, аби Іванка питаннями не мучила, не добивала розмовами про Славне, не ятрила й так…

«Село їй, бачте, у голові! Хай би про майбутнє думала, як себе забезпечити. У нас же гендерна рівність, – накручував себе Бойко. – Жінки поперед чоловіків лізуть, мов змії шиплять. Усе мало їм яблук тих із заборонених дерев, душі нашої мало, яку смокчуть, – розривалося в голові. – Хоча Іваночка хорошого тата має. Хіба ж я покину єдине дитя? Єдину надію?»

Як не банально, але й сам Київ змінився для дівчини. Величезний шокуючий мегаполіс: яскравий блиск серед сумного щоденного існування, різнокольоровий феєрверк емоцій і почуттів – перетворився на невпинний сірий натовп людей. Повітря скінчилося. Висмоктали! Листя з дерев – позривали. Місця на парківці – розібрали, велик нема де притулити. Дитячі майданчики – забили. Дороги – переповнили. Очі – задурили. Лахміття з вітрин – розгребли. Будинків – понабудовували, лише гроші май та встигай купляти. І тільки продукти на вітринах не розібрали, бо їх щодня поповнює той самий клаптик типового сірого натовпу.

Натомість далеке зачароване Славне перетворилося на яскраву чарівну зірочку, що сяяла в житті панянки вірно та віддано.

Стелла перестала бути найкращою. Та й для чого, коли щира Олька розпивала на двох вечірні сльози? Юра після довгих домагань і нікому не потрібних троянд переключився на іншу забезпечену паняночку, бо не однією Іванцею Київ багатий. І лише няня Людмила, перевірена часом і грошима, котрі все менше хотіла брати на власні потреби, так само ніжно пригортала свою маленьку дівчинку, гладила по голівці, запевняючи, що все буде добре, лялечко! Хоча й сама перестала в це вірити, дивлячись на ситуацію, що складалася в будинку Бойків.

Нарешті, зовсім перед Світлим Хрестовим Воскресінням, коли ваніллю й родзинами пахнув ледь не кожен магазин, а розмальовані кролики з кошиками, повними писанок, прикрашали вітрини супермаркетів, з самого-самого рання геть новий Іванчин 7-й «Айфон», куплений татом на Миколая, заграв свою особливу мелодію.

 – Привіт, квітонько, – випалив знайомий голос на одному подиху. – Спиш?

– Сплю, – мовила ліниво Іванця.

– Спиш… – засоромила. – А в мене така новина, що зараз з ліжка впадеш, – заверещала радісно в слухавку Олька. Шаленіла, божеволіла так, що на іншому кінці дроту дівка до тями прийшла, широко розкрила очі та вдихнула повітря на повні груди.

– Арсен їде? – крізь кілометри поглядом в серце.

– Ні! – наче відрізала Олька, навіть голос її змінився. – Чоловік до мене не спішить. Розлюбив, певно, – і додала, уже якось без ентузіазму: – Ще краща новина.

– … хіба Василь? – аж сама завмерла, з ліжка підскочила.

– Ні, – посміхнулася дівка, – за Василя тобі краще знати, – хмикнула на іншому кінці, – бо він мені хоч і брат, але твоя друга половина, зі мною не складається.

Замовкли на хвилю. Обидві задумалися.

– Ну… то кажи вже, – перервала насторожену тишу Іванця.

– Знаєш, якби це було так легко, – здихнула дівчина, та так важко, що ледь не душу в слухавку видихнула. – У тебе сьогодні братик народився.

Стихла, залишивши між двох рідних людей важку напругу. Не самотню, але болючу й тривожну, ніби вона хотіла розірвати їх обох.

– Що ти верзеш? – визвірилася Іванка, очима у величезному дзеркалі на своє відображення витріщилася. Бо ж як? Як? Матері в неї нема, а батько… з сільською голотою дітей робитиме? Йому ж не п'ятнадцять років!

– Твій рідний! – Олька сміливо. – Тітка Ярина, виявляється, завагітніла від пана, – запнулася, виправдати бідну хотіла, ніби саму себе.

Уперше за тривожний ранок панянка розтягнула посмішку. Від Ярини!

Там, на іншому кінці України, вона прекрасно розуміла, чого могла боятися проста сільська жінка, яка в шаленому пориві покохала та віддалася міському панові, тим паче, депутатові. Ще й одруженому на страшній мегері!

– Чому ти досі мовчала? – спитала врівноважено.

– Сама не знала. Навіть натяку ніякого не було, наскільки вона приховувала все. Я б і не дізналася, – Олька щиро, – але пів години тому тітка Ярина сама зателефонувала, сказала, буцім нехай Іванка знає. Вона має право, – обірвала.