РОЗДІЛ 13. Прощання.

За декілька хвилин усе було вирішено: Леся з Богданом до Києва, бо їм про роботу за два місяці врешті згадати треба; хлопці на Схід; Іванця – у селі з Олькою і Яриною...

– Як ти собі це уявляєш? – переконував доньку шокований від почутого Бойко. – Не близький світ: Київ – Ужгород. Захотів – сів, поїхав. А робота, Іванко? Та й яке село... – вичерпав нарешті всі аргументи. – Ти ж його ненавиділа все життя! Ти ж місто любиш! Там і Стелла, і… – запнувся трохи, – …друзі…

– Чиї друзі, тату? – Іванця сміло. Чого вже боятися? Найстрашніше попереду – на Сході. Найстрашніше через годину, коли коханого чоловіка проводжатиме. А тут… нема страху, переламала, переступила, змогла відпустити. Нема страху. Крім няні, жодного справжнього, усі куплені, награні й дволикі.

– Давай, не будемо, доню, – скептично зморщив фізіономію пан. – Зараз не час розмірковувати, хто й що там – удома. Це був наш літній відпочинок. Просто відпочинок, – за руку дівча міцно стис, до хати потягнув. – Повернешся в Київ – забудеться, – розгнівався врешті. – Чуєш, забудеться! – крикнув голосно, навіть голосніше, аніж грюкнули вхідні двері. Погляд холодний окинув на доньку та додав: – Збирайся. Лесі треба повертатися.

– То хай Леся й повертається, а я приїду на навчання в кінці серпня, – відрізала, уперше в житті силу характеру показала. Хай знає тато – не лише він із великим достоїнством. Іванця теж подарунок особливий, захоче – кроку не ступить! – Мені добре тут, – додала тихше, – і тому я нікуди не поїду.

– Добре, – блискавки з очей посипалися. – Олю! – аж визвірився.

Бідна перелякана служка, котра весь час німо стояла за дверима, ускочила до кімнати, хапаючи невидиме скажене напруження, що відчувалося в повітрі.

– Так, пане, – покірно.

– Допоможи зібратися Лесі.

Відпустив Іванцю. До своїх апартаментів попрямував.

– І ще, – нарешті заговорила Леся, – подзвони Ярині. Хай приготує в дорогу смаколиків.

Ярина плакала цілий ранок. Повірити не могла, що так якось воно вийшло не по-людському. Довірилася, немов малолітня дівчинка. Ще й кому? Дорослому, знахабнілому панові депутату, котрий витер об неї ноги та кинув, немов брудну підстилку в калюжу. Хай лежить, мовляв, інші ноги обтирають!

Коли близько десятої ранку почула вібрацію телефона. Навіть здригнулася, забувши про час.

 – Тітко, – зацокотіла в слухавку Олька, – чого ви не на роботі? Сталося щось? Мо, захворіли?

– Захворіла, – сумно.

– Пані кликали, щоб ви їжу в дорогу зібрали.

Ярина аж пожвавішала:

– Хіба пані їде куди?

– Їдуть. Обоє. У Київ. Бачте, справи невідкладні. Хлопців проведуть – і… закінчилося їхнє літо.

– Як? – ледь не впала з ліжка Ярина. – Отак швидко?

– Швидко, тітко. Вони ж пани. У них свої примари в голові.

– Добре, – здихнула, – зараз бігтиму. А Іванця теж їде? – витиснула несамовито.

Олька загорілася!

– Іваночка не їде, уявляєте? Панові «ні, не поїду» – і все. Хоч умріть, а вона лишиться. Відстоювала нас, немов ми їй рідні. Почули б ви!

«Значить, не назавжди, по дитину все одно повернеться», – вирішила, ніби в останню путь Бойка збирала.

А чи повернеться до Ярини? Чи просто використав жінку й найменші думки стер, як диск багаторазовий? То лише Бойкові було відомо. Бач, не вдалося в чужу голову шпаринки знайти. Нічого. Буває.

Гарячий липневий день від переживань став геть пекельним. Маленьке село гуло, ніби бджолиний рій. Тут і там метушилися. На великій площі біля клуба до опівдня чимало людей зібралося. Усі говорили, переговорювали, засуджували верхівку країни. Старі баби кляли владу, ніби від тих прокльонів мало щось змінитися.

Пили пиво, їли різний непотріб в пакетиках, котрий вправна Ліна продавала направо й наліво.

Пан голова виголосив довгу промову, потім Бойку напутнє слово дав, кожному особисто бронежилети вручив, які лише позавчора «гаряченькими» встигли привезти з області для молодих героїв. Щось незрозуміле пробелькотів товариш майор із районного воєнкомату. Далі посадили хлопців на «ГАЗ-66». Не встигли й оком моргнути, як зелена військова автівка рушила. Чого дарма час гаяти?

Війна не чекатиме! Іванка чекатиме, скільки треба чекатиме, а війна – ні! І Лінка не чекатиме. Чого їй чекати? Кого? Не стало більше «її Івана», а, може, і не було ніколи. Помилилася.

Там, на площі біля клубу, пани обійняли свою дитину й теж поїхали. І всі дивилися на худу красиву Іванку і ще худішу, майже анорексичну, Лесю. Це й добре, що не на пана, бо якби хтось тонкою хвилею угледів погляд пана і бідолашної Яриночки Бузовій, злякалися б!

Ярина стояла ледь жива, на плече сусідки похилилася, дивилась на Бойка шаленими очима, намагаючись спіймати один єдиний погляд аби зрозуміти чому він так вчинив.

Спіймала ненароком: що там, у рідних очах? Невже камінь?

Три кроки ступила:

– Що сталося, пані Лесю? – мовила приречено.

Леся байдуже: