РОЗДІЛ 12. Щоби дійсно знати, треба розум мати.

Коли напівжива Іванця прийшла до тями, палюча блискавка перерізала майже дитячі думки. «Тато не дозволить!» – знала, відчувала, розуміла, але до тієї миті не могла собі зізнатися. Правда завжди болюча. Не доведи Боже, дізнається, що Василь доньку цноти лишив. Уб’є і його, і її. З дому, може, і не вижене, але будь-які дороги для відступу відріже.

Навіть лячно стало, усвідомивши, що то не гра, а справжнє життя. Почуття справжні, біль… Ох, скільки того болю! Очі переповнилися, тримали все в собі, а потім двома тонкими струмками на Василеві щоки впали. Не стримати.

– Ти чого, зіронько? – спохопився, немов опечений. – Зле тобі? Чи боляче, може?

Головою кивнула:

– Душа болить…

Посміхнувся натягнуто.

– Коли душа болить, воно найгірше. Душа радіти має, літати понад хмарами. Особливо зараз.

Пальцями по Іванчиному личку провів – гарна, справжня красуня. Для нього. Для нього ідеальна, хіба лише багата – єдиний мінус. Була б бідна, тої ж миті забрав би, на край світу повіз, не думаючи.

– Тато… – обірвала.

– Не дозволить, знаю. Усе знаю, квітонько. Тому не думай лихого, нехай не болить душа, – пригорнув до себе, стиснув у обіймах міцно-міцно. – Поїду в АТО. Буде час подумати нам обом, обміркувати все.

Дівчина зблідла, затрусилася в пориві. Голова працювати почала, хоч як серце не впиралося.

 – Так буде краще для мене, – витиснула крізь сльози. – Мені ж іще… вчитися, професію опановувати, практику якусь. Хоча, – посміхнулася сумно, – тато й без того на найкращу роботу влаштує, і без практики. А, загалом, це все відмовки, Василю. Нащо говорити про те, чого ніколи не буде без тебе?

– Іванцю, послухай, – чоловік підвівся, сів на край ліжка, долонями обличчя затулив, – післязавтра мене заберуть, а далі… чи повернуся звідти?

– Що ти верзеш? – дівку ніби струмом вдарило. З ліжка зірвалася, підскочила до ледь живого Василя, за шию обхопила. Оголеним тілом на його коліна вмостилася. – Ніколи, чуєш, ніколи не говори подібного. Я тоді взагалі не відпущу тебе. Я не пущу тебе. Чуєш?

Серце закалатало. Кров до скронь: б’ється, пульсує, ось-ось голову розірве.

– Ця війна, Василю, – задихалася, – лише для відмивання грошей потрібна, для набивання гаманців багатіям, і для відвоювання нікому не потрібних проросійських земель.

– Неправда, – обличчя з малих долоньок вирвав, – це НАША війна! Моя і твоя. Цілого українського народу. Прийде ворог і відбере все, що маємо, все, за що діди боролися в УПА. Рабами зробить! Не буде більше ні землі української, ні майбутнього під жовто-блакитним стягом.

– Дурниці, – ледь рота відкрила, посміхнутися хотіла, але палка чоловіча ненависть отрутою обпекла. – У нас буде…

– У кого це, в нас? – у вічі презирством. Ех ти, патріотка награна! – Ми – це народ! Увесь український народ, а не Верховна Рада з депутатами й вибраними сім’ями.

Один на одного повитріщалися. Скільки любові, тіла оголені торкаються, бажанням наповнені – і на тобі! Плюх, холодною водою, з голови до п’ят облило, погасило полум’я, навіть жаринок не лишилося.

– Маєш на увазі мене? – засоромилася, старим простирадлом накрилася. Не горить більше. Очі сховала, не дивіться на чужий сором…

Не витримав, глянув на бідолашну дівчину: дитина дитиною, щира, відкрита, панська-панська донька!

– Добре, Іванцю, прости мене, – пригорнув до себе, хоч і пручалася, обійняв міцно. Уміють же чоловіки інколи правильно користуватися своєю силою. – Ти життя моє, майбутнє… Моє єдине майбутнє. Тому я повернуся. Правда, не знаю, нащо я тобі такий…

Вуста розтягнула:

– Дурний. Я кохаю тебе. Уперше в житті всім серцем кохаю насправді!

Один до одного потягнулися, простирадло від настільки бажаного тіла відкинув. І нащо їм та чужа війна, коли в серці кохання ключем б’є? Нащо сльози, плач і крик, коли бажання переповнює без міри? Любові хочеться, пестощів. Націлуватися, накохатися, надивитися, надихатися, на…

– Я проведу тебе, Василю, – кинула в пориві, – але я тебе й зустріну. Я зустріну тебе. Чуєш, Василю?

Чоловік не чув. Бажання гарячою хвилею накрило повного життя Василя, закрило все перед очима. Лише його жінка. Лише вона одна. Нехай на єдину ніч, на їхню останню справжню ніч, аби сповна насолодитися.

– Бажаю тебе, зіронько…

А через три дні закохана по вуха й безмежно віддана чужому чоловікові Іванця Бойко, проводжала його на війну. Щедрий пан депутат немалу провізію п’ятьом захисникам спорядив, усім броники придбав, негоже відправляти непідготовлених хлопців до війни. Сторона ворога навчена й зібрана, тож і ми в бруд обличчям упасти не повинні.

Зібрали, спорядили, напутнє слово сказали, депутата на кілька тисяч розкуркулили. Хех! Не будьте жадібними, пани, то народ з вас героїв зробить!

І чи треба писати про дві зовсім різні ночі для двох зовсім різних жінок? Не знаю. Може, комусь це буде надто болісно слухати, а комусь сумно, але ж… Останньої ночі перед відправкою хлопців в АТО Оксана спала, немов убита. Знала, більше чоловіка не побачить. А що? Для них обох це було б найкраще, без сварок, прокльонів – розійшлися тихо, спокійно. Молоді. Долю нову побудувати зможуть. Дитина не стіна. У дитячий будинок спровадять. Займайтеся, бо батьки не хочуть. У них інші проблеми. Та й кому потрібна така дитина? Вибачте мене, безнадія…