РОЗДІЛ 10. Іванця.

Перший свідомий ранок у житті Іваночки Бойко настав після Святої Трійці в далекому від столиці Славному. Хто б подумати міг? Жила собі столичною панною, кралею снувала. Не кохала нікого, думала й не покохає. Бо кого? Недостойні довкола, нелюди-егоїсти, для дівчини рівні нема! А до душі, то й поготів!

Аж ні, і на її голову «біда» знайшлася. Величезна біда – одружений дорослий чоловік до серця палкою червоною стрічкою.

Коли прийшла до тями, виявилося, що лежить вона на великому ліжку у власній кімнаті, легким атласним простирадлом накрита. Балончик на дерев’яній тумбі, таблетки складені. Вічно одне й те ж. Але диво! Дихалося легко й просто, ніби не було нещодавнього нападу.

Головою крутнула – її вірна Олька стояла на колінах на підлозі й молилася.

– Привіт, – посміхнулася ніжно.

Дівчина розплющила зімкнуті зіниці й розревілася. Ох уже й плакала, світу білого не видко було. Іванця злякалася, хотіла з ліжка скочити, проте служка її зупинила.

– Куди ви встаєте? Ану ляжте бігом! – мокрі очі долонями втерла. – Ох і налякали ви мене! А батька свого!

«Тато! – врешті дійшло до свіжої Іванчиної голови. – Він же, певно, місця не міг знайти. Якщо Леся не розважила.» Та навіть якби розважила, донька для Бойка – більше світу! Усе життя!

Вуста закусила:

– Сварився?

– Не те слово! – Олька присіла на підлозі, коліна руками обхопила. – Думала, вб’є мене.

Іванця на її одкровення знітилася, роззявленого рота присмаглою долонею затулила.

– Зовсім погано?

– Знаєте, пані, якби не мій шалений страх за ваше здоров’я, не наважилася б в це обійстя й повернутися.

– Зовсім погано, – пробурмотіла собі під носа. – А де він? – ринулася сміливо. Вона ж сильна, безстрашна. Ось прийде зараз до тата. Слово  йому, інше – і проблеми вирішаться. І ніч безсонна забудеться. І все-все…

– Василь сказав панові вас не хвилювати.

Тільки-но почула «Василь», заярілася, бліді щоки кров’ю налилися, ніби й не хвора зовсім. Навпроти – здорова-красива,  маківка писана.

– Та й взагалі, Іванцю, Трійця Свята скільки принесла чудасії, – Олька ніби заспокоїлася, скочила до панянки в ліжко, за долоньки малі схопила. – Уявляєш, пані Леся вдома не ночувала. Богдан Ігоревич село кілька разів вздовж і впоперек об’їздив, навіть на хутір до мене заїжджав. І не знайшов. А дядько Степан зранку на роботу не з’явився. І це тільки на нашому подвір’ї, а в селі – то й говорити страшно!

Іванка мовчала, кліпала величезними віями й слухала.

– У баби старої вовки кіз подерли…

Вовки… Геть забула про них дівка. Про все забула: Київ, універ, майбутня кар’єра, друзі – нічого не лишилося. Теперішнє червоним рушником простелилося: Василь, Олька, тато, вовки кляті, що вчора її ледь не зжерли!

– Хіба у вас вовки водяться?

– Не було ніколи. Люди дивом дивуються. Звідкіля? – Олька хвилювалася, жестикулювала емоційно, аж пальці тіпалися. – Сьогодні хлопці-лісники з околиці зберуться й підуть на відстріл.

– Повбивають? – відсахнулася перелякано Іванця.

– Звісно, – Олька, як добрий день. – Нехай людей дерти почнуть. Мені страшно. На окраїні живемо. Не доведи Боже! Худоба в кожному дворі.

Іванця на мить примружилась: якби не сила надприродна, зовсім незрозуміла, лежала б вона тепер не на м’якому широкому ліжку з побитими колінами, а в домовині посеред нового подвір’я. Батько для донечки коханої двохповерхові хороми вибудував, а вона…

– Пані Лесі досі немає.

– Як? – мимовільна посмішка прорізала Іванці обличчя.

– Ось так. Учора набрала Богдана Ігоревича, сказала, що ночувати не прийде, а сьогодні слухавку не бере. Пан ходить, нервує. Та й взагалі, – Олька перевела погляд, – якби не Ярина, то були б ми зараз з тобою бідні!

– А що, Ярина? – врешті злізла з ліжка, до дзеркала великого підійшла. Ну чи не красуня? Щоки, мов маківки, волосся довге з плечей, вуста рожеві. Краля писана.

– О, ти не знаєш цієї жінки. Ніби їсти готує й тільки. А вчора, коли нещастя трапилося, не відходила від пана, підтримувала та нас, слава Богу, – уклонилася до великої ікони, що навпроти Іванчиного ліжка висіла, – охороняла від панової злості. Інакше не бачити від ранку мені роботи, як власних вух.

Міське дівча слухало й аналізувало: не Лесі, значить, Ярина, ні! Та б вже й пана накрутила, і сама разів десять прокляла, що Іванця, буцім, нерви тріпає. Таку б їй матір!

Ярина від ранку крутилася, мов бджілка: їсти приготувала, дім до ладу привела, усюди квіти живі порозставляла, щоб юна пані швидше оживала. І як то воно сталося? Цілу ніч місця собі не знаходила, у пана бідного серце рвалося, а Бог дав – і все розляглося. Щасливий пан тепер, бо знайшлася люба доня! Хіба тільки Лесі нема.

«Та й нащо вона нам? – забриніло в голові церковними дзвонами. – Всім легше без її п’яних вибриків та надмірних бажань, наче й не відчувають, що вони – прислуга. Ніби одна сім’я, одне ціле. І Богдан Ігоревич… такий він…» – серце стиснулося.