РОЗДІЛ 9. Поминки. Відлетіла.

Хоронили всім селом. Навіть з області людей чимало зібралося в останній путь чарівну бабу Ликерю провести. Горювали важко, перешіптувалися:

– Не буде тепер допомоги. Баба пішла. Один Бог відає, до кого звертатися. Забрала силу чудодійну в домовину…

– Не забрала. Кажуть, онукові передала.

– Хіба Василеві?

– Еге ж.

– А чому не онучці? – дивували. – Дивіться, як побивається за бабою. Любила, певно, сильно. Та й дівка. У дівчат воно в крові, те відьомське.

Кивали. Погляди сумні в бік відкритої могили кидали. Нема більше баби, нема.

– А Бог його зна, – Лариска Бандура й рада, що слухають. Хоч наговориться, якщо з чоловіком розмови нема. – Тільки знаю, що баба, царство їй небесне, проговорилася кілька разів, ніби знайшла у Василеві прихисток давня козацька душа, того ще роду, ледь не гетьмана Сірка.

Дехто посміявся над її словами, інші руками розвели. Невже таке буває?

Може, й буває. Може, й ні. Але хлопцевих умінь заперечувати боялися. Принаймні свої сільські.

Окрім Оксани Знайди. Та й не вірила, й не помічала, і чути нічого не хотіла. Посміхалася крізь зуби зціплені. Малу Лінку під руку, аби спереду з чоловіком не волоктися і не вдавати брехливої скорботи.

– Нарешті! – аж перехрестилася. – Як мене баба покійна дістала. І ні спасу від неї. Нічого-нічого, – худу, як тріску, Лінку штурхнула, – тепер заживемо. Може, Ольку до її панка в місто спровадимо, і тоді наступить справжнє блаженство.

– Грішно воно при новоприставленій, Оксанко, таке казати.

– І справді! – кинула примхливо. – А жити їй було не грішно? Мене їсти поїдом! Дитя наше виродком зробити, бо то через неї сталося, віриш, Лінко, через неї! Стільки нервів мені перемотала. Не дивно, що рідна донька від неї втекла. Хіба з такою витримаєш?

Торохтіла і торохтіла, як горохом об стіну. Так їй клята баба остогидла.  

А як похоронили, землею засипали й хреста поставили, здихнула легко.

– Тепер хай несе варту на воротях, – усміхнулася єхидно, – довго-довго зміни чекатиме. Усе зроблю аби помучилася стара відьма.

Василя не чекала, повернулася і хутенько подалася до Лінки в бар, де малися накривати поминки.

– Чого мені його бачити зайвий раз? – коментувала Ліні, ніби виправдовуючись. – Може, ще розплакатися й рушник пов’язати? Не дочекається!

Згодом за дівчатами й люди почали розтікатися з кладовища. Хто куди. Наостанок залишилися тільки Олька й Василь.

– Ну що, сестро, як без баби житимемо? Вона нам і за матір, і за наставницю, і за всіх, одним словом, була.

– Досить, брате, – змучена Ольга обірвала різко, – вкупі житимемо. Далі підемо, рід продовжувати треба, і справу вашу. Божу. Війна в країні, Василику, не для себе – для України вижити повинні.

Схилилася на нього важко. Пригорнулася, шукаючи прихистку.

– Думаєш?

– Знаю. Якби я твої здібності мала, сьогодні б зібралася й на Схід подалася. Там справжня нужда. Там, розумієш?

Чоловік промовчав. Він давно вже задумувався про свою непросту участь у жахливій трагедії нашої країни. За Майдан душа щеміла, Крим розривав груди, а відкрита зрада й плюндрування Донбасу, геть вибили з колії нормального життя гуцульського хлопця, затятий націоналізм котрого передався ще з материнським молоком.

– Поїду, – сестрі у вічі. Ніби й не для годиться; для себе в глибині душі давно все вирішив. – Кому воно треба як не нам, сестро? Хто підійме неньку Україну на ноги? Багаті палець об палець не вдарять.

Зуби зціпив. Кулака затис, немає сили триматися. Кремезний сільський парубок розійшовся, гнів крізь зіниці, от-от іскри посиплються.

– Тут нічого не тримає, Олю. Жінку бачити не хочу, Михась що не день, гіршим стає. Не для мене ніби земля рідна стала. Похоронимо бабу й піду. На чужому полі щастя шукатиму.

 – Так воно правильно, – кивала Олька, – так правильно.

Невеликі проводи по бабі справили. Й не кликали нікого, а нове приміщення сільського бару кишіло охочими погуляти.

– Де їх стільки набралося? – бурчала собі під носа Оксана. – На таку араву і їжі не вистачить.

Натомість посміхалася всім, тішилася, що хвалять її чужі вуста.

– От уже з невісткою пощастило, – загомоніли після першої чарки. – Не встигли сусідки на поміч зібратися, а вона вже й тіло обмила, і витерла, і переодягла сама, і руки пов’язала. Справжнє золото.

Оксана мовчала, посміхалася єхидно.

– З Лінкою вдвох столи накривали! – жінки із сільради. – А ще й дитина хвора на ній!

– … з кумою, – відмовчувалася.

Сама ж залізною пересторогою заборонила кумі на поминки приходити.

– І так всього принесу. Сапай город! Диви, які бур’яни попіднімалися, – настановляла. Михайлика в хаті заперла, телевізор увімкнула, склянку води на стіл – не пропаде. Упоперек горла вже! В людей діти, як діти, і радість, і поміч, а тут – проблеми за проблемами, ні кінця їм, ні краю.