РОЗДІЛ 8. Арсен.

Той вечір не обіцяв бути особливим: зібралися, як завжди, приїхали на новенькій «Мазді-3», що Саньці-приятелю батьки подарували, до клубу. Столики уже забиті, коктейлі, танці, типові хлопці, типові дівчата. У нічних клубах контингент відносно стабільний. І все б нічого. Життя сіре, нецікаве, і чекати нема чого. Аж раптом… Арсен завмер. Хлопець одразу її помітив – зайшла та осяяла клуб, відбилася в кожному маленькому скельці круглої кулі під стелею. Як сонце.

– Хто то? – кинувся до Саньки зніяковіло.

– Не знаю, – відмахнувся. Йому що?

– Хто? Хто? Хто знає? – аж підскакував на м’якому диванчику.

Ото вже й краля. Краля, яких не було не те, що в Ужгороді, а й на всій Західній Україні.

– Випити запропонуй, – Юрчик збоку. Сидить, чужу дівку за талію обіймає. – І познайомишся. – Еге ж? – до милої дівчинки на один вечір посміхнувся. – Правда, люба?

Звичайно. Таким, як Арсен не відмовляють. Від таких дівчата самі з розуму сходять.

Підійшов: і випити, і потанцювати, і додому провести…

– Ти що, хлопче, поплутав щось? – братки із ляльчиної охорони. – Де вихід показати? – посміялися іронічно.

– Хоч де знайти скажіть?

Ті на хлопцеві вмовляння лише пальцем біля скроні покрутили. Куди лізеш, дурню? Бачиш, не твого поля ягода?

– Хоч хто така? – як остання надія.

– Дочка власника клубу, – красивий молодий бармен, чимось схожий на транссексуала, зжалився врешті. Кинув непотрібно: – Забудь. То крутелики, нам до них…

Для Арсена ніби сонце згасло. Сидів цілий вечір понурий, нікого не бачив, одна – зірка, на денсполі виблискувала, у кулі дзеркальній відбивалася. Наче і його, бо вперше хлопцеві так запали в душу, а наче… І не його зовсім. Ніколи!

Кілька разів за вечір наближався на можливу дистанцію, погляди бійкі кидав. Чи не бачиш, кралю? А ближче ступити ніяк, охорона. Обступили дівку. Вхід тільки для обраних.

Отак. Суцільне розчарування. Під ранок, коли молодь вже майже розійшлася, а молода краля з подругами покотили на шикарному ВMW зустрічати перші промені сонця, зовсім змучений і розбитий Арсен, виповзав із дверей клубу.

«Усе. Більше ніколи сюди не прийду», – поклявся собі щиросердно. Пішов, не обертаючись. Аби ніколи. Землі під ногами не відчував. До кімнати в гуртожитку якось машинально добрів, на ліжко завалився – і все, нема хлопця. Голова важка, одна зірка виблискує, палить, усе-усе випалює.

Того ж вечора першим на порозі крутого Ужгородського нічного клубу, стояв Арсен Христенко. Ще не відчинилися, а він уже поріг оббивав. Лише б ще раз побачити, бо за день ледь з глузду не з’їхав. У душу сам собі зазирнув – не зможе більше без неї. Його краля, муза, його любов. Не побачить! Бог знає, що заподіє собі. І шкода не буде, бо життя відтепер у одній панночці існувало.

Чекав, з ноги на ногу тупцював. Палив нервово – коли вже?

– Гей, хлопче!

Аж здригнувся. Його? Чи що? Далі відійшов аби не вигнали ще до відкриття.

– Глухий?

Хриплий бас пролунав майже під вухом. Арсен обернувся. Здоровий, як горила, охоронець, стояв перед ним. У руках серветка.

– Тримай, – простягнув її прямо до рук. – Пані Злата розчулилася.

Арсена кинуло в гарячку.

– Чого ж так пізно? – випалив здуру.

Очі охоронця гнівно блиснули.

– Ану рота закрий. Подякував би, пані Злата на такий непотріб не розмінюється. Не знаю, як тобі пощастило.

– Дякую…

Сірого весняного вечора сонце світило тільки для Арсена. Било в очі, огортало промінням, тепле-тепле. Злата, Злата. Золота Злата. Його Злата. Парубок точно знав, що відтепер вона буде його, ніяка охорона не зупинить. Такий шанс може трапився один на тисячу! Ні, точно не впустить, зубами видере, але не залишить для когось.

Сама номер дала: значить сподобався, значить щось дзенькнуло в серці. І які то дурниці нахабні, ніби чоловіки любити не вміють. Ще й як вміють! Вигадують, правда, усілякі виправдання, коли не отримують віддачі, а як отримують, то літають у своїх рожевих мріях високо-високо – на землю не повернеш.

Красуня Злата чекала дзвінка від хлопця з клубу скоріше з цікавістю, аніж від великої вподоби. Ну гарний, ну мускулистий, ну здавався, що з грошима. Та таких же сотні! А Златка, натомість, одна цяця, батьками виплекана. Чого тільки обличчя коштує! Бідної Арсенової «Audi-A4» 1998 року не вистачило б на ту красу: і вуста, і вилиці, і волосся шикарне з щомісячною мезотерапією. І все б нічого, але серед усього загалу штучної надприродної краси, не було ані крапельки краси душевної. Не вміло серце гламурної левиці любити, не для того його створили меркантильні продумані батьки.

Хлопець дзвонив – руки дрижали, голос аж не його був від переживання. Уперше так нервував. Не знав тільки, що багата панянка з ним просто гралася.

– Здивуй мене, – випалила в трубку. І тільки.

Перенасиченій розкішшю Златі вже не хотілося звичного життя. Їй би романтики, кохання шаленого, сліз, страждань… місяць, два, а далі Арсенові місця не було. А він, закоханий по вуха, уперше в житті хотів для когось творити, купувати, дивувати, віддавати!