РОЗДІЛ 7. Правда.

Коли перші промені сонця нарешті заблищали над Славним, певно в кожній хаті й собаки вже знали, що молода панянка зникла. Вивітрилася важкою парою після дощу та розчинилася десь високо-високо під горами. Не знайти більше. Якщо не знати, де шукати. А коли знати…

Іванця того дня прокинулася надто рано, навіть для села. Тільки-тільки сіріти почало. Тільки перші півні закукурікали десь далеко. Тільки… серце не заспокоїлось.

Уперше в житті спала так мало. Після столичних нічних тусівок по клубах завжди була можливість вдосталь відіспатися. А тут чогось нила душа, боліло в грудях. І спогади почали стиратися. Київ уже не вабив у кохані обійми шикарного життя.

Уперше, взагалі вперше за сімнадцять років Іванці захотілося побути в далекому селі ще хоч трішки. Місяць-два…

Очі розплющила, лежить, у стелю дивиться. Хто вона? Де? Чого тут? У голові лише Василь. Гуп, гуп в голові. Василь! Чого Василь? Чому не Юра, котрий доріжкою червоною стелився? Чому не ціла вервечка кавалерів, для яких дівка була вигаданою богинею? Василь.

Бог відав, що їй потрібно для перезавантаження життя. Зглянувся.

Василь. І хто він лише – той Василь? Високий, чорнявий, широкоплечий, з очима – двома вуглинами. Типовий гуцульський чолов’яга. Чужий. Зовсім чужий.

Підвелася. Олька спала на печі, чоловік на металевому ліжку. Погляд на нього зіскочив – гарний. Не те, щоб дуже, але була в ньому якась загадкова, майже містична краса.

Чорт забирай, того Василя! Цигарки з рюкзака дістала. Нема в хаті повітря, треба надвір. Дихати, задушливим димом давитися. Може, легше стане?

Кинула рюкзак на лавку, айфон випав – темний, не світиться. Увімкнути спробувала. Де там? Ну й добре, ніхто тривожити не буде.

Дверима скрипнула – різке озоноване повітря в обличчя. Подих перехватило. Усередині все спазмувалося, страх під горло: хоч би не напад!

Який напад, коли нікотин душу рве? Ломка. І як вона далі без цигарок?

Запалила, аж закашлялася. Думки в голові роєм: дзижчать, гудуть, хоч вуха закривай. До вологої стіни притулилася. Що ти робиш, Іванко? Звідкіля здоров’я, щоб після теплого сну в холодну сутінь?

Здригнулася, дим всередину. Старі двері відчинилися. Василь перед очі. І куди цигарку подіти? Бо дівчата в селі не палять. Побачить – не зрозуміє, подумає – нарвана.

– Кури собі, не бійся, – чоловік просто.

Грубий бас по серцю, аж неприємно стало. Хіба все одно?

«Угу» – головою кивнула. Хай так і буде.

Сів біля дівчини навпочіпки, хату підпер. Дивився знизу вверх.

– Не спиться?

– Ні.

– Чужа домівка спокій віднімає?

– Не знаю, – знітилася, – подихати захотілося.

– У місті нема чим?

– Нема.

У тілі кров закипіла, а сказати щось тепле – рот не відкривається. Як же воно? То сором першій на чоловіка вішатися! Василь всміхнувся тяжко, ніби чужі думки прочитав. А сестра ще говорила, ніби панянка інша!  

– Де ноги побила? – спитав з посмішкою.

Уся ляля така, а коліна…

Завмер, глянув їй ще раз у вічі – невже не помилився? Невже й справді було все так, як привиділося вчора в лісі?

– Таке, – відмахнулась тоненьким рученятком, – все одно не повіриш.

– Кажи, – напрігся.

– Правду? – вагалася. Ну не повірить розумна людина. Хоча, мо, у них часто подібне трапляється.

– Правду, – підвівся в очі глибоко-глибоко – ну кажи, не тягни!

– Від вовків тікала…

Василь обличчя долонями прикрив. Таки правда! Не привиділося: і дерева, і сокіл, і перевертні люті, і дівча… Іванка!

Ой, Іванко, любити б тебе, пестити, на руках носити, але ж… пані, пані… Негоже сільському мужикові й оком глянути.

– Утекла?

– Як бачиш, – посміхнулася щиро. – Віриш?

– Вірю.

Обернувся:

– Добре. Піду.

Й про що далі говорити? Десь там, через ставок перейти, жінка чекає з дитиною. Іванця не рівня. Рушив через чагарник, великими кроками приминаючи позеленілу траву. Лише спина кремезна перед дівочі очі.

Та куди ж ти? Ледь не в крик. Так не повинно бути, так не може… Він незрозумілий, піде – не повернеться. Гордість під ноги, себе на мільйон частин, хай би там що…

– Василю! – скрикнула.

Чоловік зупинився. Темним поглядом крізь Іванцю.

– Ти б… лишився ще на трохи.

Цигарка – долі. Надмірність в голосі – по вітру. Куди Іванці гординею слати, коли таке дивне створіння перед нею. Достоту ніколи подібного не відчувала. Навіть сором в обличчя фарбою в’ївся.

Василь ні кроку. Стоїть – дивиться. Хіба пані зламає ту погорду? Та й… чи треба? Крок йому назустріч – і все, сам себе контролювати перестане. А подібні справи у Василя зовсім несолодко кінчаються.